Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

— Я з радістю подивився б на ваші сніги. Тільки під Новий рік у готелі, мабуть, повно туристів. А поїзди не зупиняються через снігові завали?

— Видно, живете в розкошах… — Комако уважно глянула на Сімамуру. — Чому б вам вусів не відпустити?

— Так-так… Я оце думаю відпустити…

Погладивши синювате після гоління підборіддя, Сімамура подумав: «У кутиках рота в мене ефектні зморшки, вони виразно відтінюють ніжність щік… Мабуть, Комако тому мене переоцінює…»

— Знаєш що… Коли пудра стирається, то в тебе таке обличчя, мовби ти щойно поголилась.

— Чуєте, зловісно ворон кряче! Хотіла б я знати, де він кряче?.. Як холодно! — Комако глянула на небо й притиснула до тіла лікті.

— Може, погріємось коло печі в залі чекання?

Саме цієї миті вони побачили, як дорогою до станції чимдуж біжить у своїх гірських хакама Йоко.

— Ой Кома-тян!.. Кома-тян!.. З Юкіо-сан… — Засапана, вона вчепилася в плече Комако, як дитина, що втекла від чогось страшного. — Іди мерщій!.. Йому погано! Мерщій!..

Комако заплющила очі, ніби для того, щоб витримати біль у плечі. Її обличчя зблідло. Та раптом вона заперечливо похитала головою.

— Я не можу зараз піти додому. Я проводжаю гостя.

Сімамура був приголомшений.

— Нічого, йди. Не треба мене проводжати.

— Ні, не можу! Я ж не знаю, приїдете ви ще чи ні.

— Приїду, приїду!

Йоко ніби й не чула цієї розмови. Вона схвильовано пояснювала:

— Я щойно подзвонила в готель… Мені сказали, що ти на станції. От я й примчала… Тебе кличе Юкіо-сан.

Йоко тягла Комако за рукав, але та мовчки опиралась. Якусь мить Комако роздумувала, та нараз висмикнула рукав і випалила:

— Дай мені спокій!

Потім ступила кілька кроків і заточилась. Її занудило, очі засльозилися, за шкіру проник холод.

Розгублена Йоко невидющими очима дивилася на Комако. Її обличчя, дуже серйозне, нічого не виражало — ні гніву, ні подиву, ні страждання — і скоріше скидалося на якусь примітивну маску.

Не змінивши виразу обличчя, вона обернулась і схопила Сімамуру за руку.

— Пробачте, будь ласка! Відпустіть її! Відпустіть! — з благанням у голосі наполягала Йоко.

— Я ж не тримаю… — Сімамура підвищив голос. — Не роби дурниць, вертайся швидко додому!

— А яке ваше діло? — відповіла Комако й відштовхнула руку Йоко від Сімамури.

Сімамура хотів покликати таксі, але Йоко з такою силою стискала його руку, що та затерпла.

— Я відправлю її на таксі. А ви тим часом ідіть додому. Ідіть, а то люди на нас дивляться.

Йоко кивнула.

— Тільки швидше! — Вона обернулась і зникла. Проводжаючи її очима, Сімамура зовсім недоречно подумав: «І чого ця дівчина завжди така серйозна?»

В його вухах усе ще дзвенів до болю прекрасний голос Йоко, що от-от мав відбитися луною від засніжених гір.

— Куди це ви? — Комако затримала Сімамуру, що зібрався шукати таксі. — Я не поїду додому, не поїду!

Сімамура зненацька відчув до неї ненависть.

— Я не знаю, які стосунки між вами трьома. Але ж син учительки, можливо, зараз умирає. Мабуть, тому покликав, що хоче востаннє тебе побачити. Послухай і йди додому. А то все життя каятимешся. Поки ми тут сперечаємося, він може віддати богові душу. Що тоді? Не будь упертою, прости йому й забудь.

— Ні, ви мене не так розумієте.

— Хіба не він проводжав тебе на станцію, коли тебе продали в Токіо? Про це написано на самому початку твого найдавнішого щоденника. Тож і ти мусиш провести його в останню путь. Хай на останній сторінці його життя буде вписане твоє ім’я.

— Ні! Я не можу дивитися, як помирає людина!

Сімамура розгубився, бо в тих словах вчувалася і холодна безсердечність, і палка любов.

— Тепер я вже не зможу вести щоденник. Я його спалю… — бурмотіла Комако, а щоки її заливав рум’янець. — Ви, здається, щира людина. А коли так, то я вам вишлю свої щоденники. Ви з мене не сміятиметеся. Ви ж щира людина…

Зворушеному Сімамурі здалося, що він і справді — найщиріша людина в світі. Він більше не наполягав, щоб Комако йшла додому. Вона теж замовкла.

З’явився готельний агент і повідомив, що вже пускають на перон.

Зійшли з поїзда, а також сіли в нього мовчки тільки тутешні жителі, похмурі, одягнуті по-зимовому.

— Я не піду на платформу. До побачення!

Комако стояла у вікні залу чекання. Вікно було зачинене. З поїзда здавалося, ніби в закіптюженому скляному ящику фруктової крамнички в глухому злиденному селі забули чарівний плід.

Коли поїзд рушив, шибка в залі раптом засяяла. Сімамура подумав: «Ось зараз у цьому світлі запалає обличчя Комако…» Але воно спалахнуло тільки на мить і погасло. Спалахнуло яскравим рум’янцем, як того ранку в дзеркалі на сніговому тлі. І знову для Сімамури той колір був межею, за якою починався інший, нереальний світ.

Поїзд виповз на північний схил гір, що відділяли країну снігу від зовнішнього світу, й пірнув у довгий тунель. Бліде проміння зимового надвечір’я, здавалось, поглинула підземна темрява, а старенький поїзд скинув у тунелі свою яскраву шкаралупу. Після тунелю поїзд почав спускатися в долину серед звивин гір, повитих вечірніми сутінками. На південному схилі снігу ще не було.

Залізниця тяглася вздовж річки й вибігала на рівнину. Над краєм гори з чудернацько пощербленою вершиною і плавною лінією підніжжя висів місяць. Та темно-пурпурова гора чітко вимальовувалася на блідому тлі вечірньої заграви. Місяць не білий, а блідо-жовтий, без того холодного блиску, як то буває зимовими ночами. В небі жодної пташини. Там, де підніжжя гори, широко простелившись ліворуч і праворуч, збігало до річки, видніла біла-білісінька споруда, схожа на гідроелектростанцію. Тільки її можна було розрізнити на тлі сумного зимового вечора за вікном вагона.

Шибка запітніла. Рівнина, що пливла за вікном, темнішала, і в шибках з’явилося напівпрозоре відображення пасажирів. Повторилася та сама гра дзеркала й вечірнього краєвиду. Поїзд на цій лінії відрізнявся від поїздів на магістралі Токайдо — обшарпані, збляклі вагони старого зразка, тьмяне світло. Та й вагонів усього три чи чотири.

Сімамура віддався своїм химерним роздумам. Відчуття часу й простору зникло. Коли його охопив той блаженний стан, одноманітний стукіт коліс видався йому голосом жінки.

Її слова, короткі й уривчасті, наче свідчили про те, як невгамовно пульсує в ній життя, і Сімамура не міг про неї забути саме тому, що слухати їх було для нього мукою. Сімамура щораз далі віддалявся від жінки, і той далекий голос лише посилював дорожній смуток.

Мабуть, Юкіо вже помер.