Читати книгу - "Італійські черевики"

Здавалось, Гаррієт почувалась того дня трохи краще. Коли я прокинувся, вона вже була одягнена. Ми поснідали в невеличкому ресторані — єдині відвідувачі. Гаррієт теж бачила сон тієї ночі, у ньому йшлося про нас: спогад про невелику мандрівку на один острів на озері Мелярен. Моя пам’ять не змогла відтворити того спогаду. Але я ствердно кивав головою, коли Гаррієт спитала, чи я пригадую ту мандрівку. Звісно ж, пригадую. Я пам’ятаю все, що з нами було. Були високі кучугури снігу, поодинокі бічні дороги стояли переважно нерозчищені. Раптом я згадав щось зі своєї молодості. Лісові дороги. Точніше, відчуття їзди по лісовій дорозі.

Якось я провів ціле літо в батькових родичів у Ємтлянді. Бабуся тоді захворіла, і я не міг гостювати на її острові. В мене з’явився друг, хлопець мого віку, чий батько був головним суддею, разом із ним ми забирались у канцелярію окружного суду і нишпорили у старих судових протоколах та поліцейських розслідуваннях. Ми шукали справи про встановлення батьківства зі всіма їхніми неймовірними та заманливими подробицями про те, що відбувалось на задніх сидіннях автомобілів суботніми ночами. Ті авто завжди виїжджали на лісові дороги. Здавалось, ніби не було людини, яку б не зачали на задньому сидінні. Ми поглинали свідчення молодиків, яких викликали до суду на допит як свідків і які неохоче і небагатослівно намагались доповісти про те, що сталось чи не сталось на тій лісовій дорозі. Згідно з їхніми свідченнями, завжди падав сніг, з їхніх слів годі було зробити чіткі та очевидні висновки, завжди залишались чималі сумніви, адже молодики запевняли в своїй непричетності, а молоді жінки твердили, що це був саме він, а не хтось інший, саме на тім, а не іншому задньому сидінні, саме на тій, а не іншій лісовій дорозі. Ми смакували ті таємниці, і мені здається, що тоді ми мріяли про близькість із жінкою на задньому сидінні на засніженій лісовій дорозі.

Таке було життя. Те, чого ми прагнули, відбувалось на лісових дорогах.

Сам не знаю, чому я почав розповідати про це Гаррієт. Я почав без вибору повертати на всі бічні дороги, які нам траплялись.

— Я не збираюсь розповідати тобі про свої пригоди на задньому сидінні, — сказала Гаррієт. — Я ніколи не робила цього, коли ми були разом, і тепер не збираюсь. У житті кожної жінки трапляється приниження. І найгірше ставалося з більшістю з нас іще в юності.

— Коли я був лікарем, то не раз розмовляв зі своїми колегами про те, скільки людей не знають, хто їхній справжній батько. Багато хто зрікся батьківства, а дехто взяв на себе відповідальність усупереч правді. Навіть матері не знали, хто справжній батько їхньої дитини.

— Єдине, що я пригадую з тих ранніх і геть невдалих спроб сексуального досвіду, — це те, що я завжди дивно пахла. І хлопець на мені. Це все, що я пам’ятаю, — хвилювання від збудження і дивні запахи.

Ураз посеред лісової дороги, немов велике чудовисько, вигулькнув лісовоз. Я різко загальмував, і мене занесло в кучугуру. Водій лісовоза зліз із кабіни і підштовхнув мою машину, коли я дав задній хід. Після кількох спроб автомобіль вивільнився зі снігу. Я вийшов з машини. Чоловік був міцний, а в кутиках рота йому позасихав жувальний тютюн. Він сам нагадував ту величезну махину з ковшами та підіймачами, якою керував.

— Ти шо, заблудився? — запитав він.

— Я шукаю озеро.

Він примружився.

— Шукаєш озеро?

— Так. Озеро.

— А як воно зветься?

— Воно не має назви.

— І ти його ше шукаєш? Та тут до холери багато озер. Вибирай, яке хоч. А нашо воно тобі здалось?

Я зрозумів, що хіба дурень може шукати якесь безіменне озеро тут узимку. Тому я розповів усе, як було. Мені здалося, що моє пояснення було досить оригінальним, щоб справити враження чистої правди.

— То ти плавав в озері біля Афтальота зі своїм татом підесять п’ять років тому. Я всьо правильно зрозумів?

— Я пообіцяв цій жінці, що їде зі мною, показати це озеро. Вона хвора.

Я бачив, що він вагається, перш ніж повірити мені. Правда буває дивовижною, подумалось мені.

— А шо, вона від того вилічиться, чи шо? Як зобаче то озеро?

— Можливо.

Він кивнув головою і задумався.

— У кінці тої дороги є одно озеро, мо’ то воно?

— Я пам’ятаю, що воно було зовсім кругле і невелике, а ліс ріс до самих берегів.

— Та, може, й воно, инчого я не знаю. В лісі повно озер.

Він потис мою руку.

— Я ся називаю Гаральд Сванбек. Зимов на тій дорозі не часто когось здибаєш. Рідко таке буває. Най ти щастит. І твоїй мамі в машині.

— То не моя мама.

— Але ж комусь вона мама?

Він забрався на свою машину, завів мотор і поїхав собі далі лісовою дорогою. Я сів у свою.

— Якою мовою він розмовляв? — запитала Гаррієт.

— Мовою лісу. В цих краях кожен говорить власним діалектом. Вони розуміються, але мають власні мови. Так безпечніше. У найвіддаленіших місцях, можна навіть подумати, кожна людина має свою власну расу. Власний народ, власне плем’я з унікальною історією. Якщо вони залишаються зовсім самі, то після їхньої смерті нікому не бракуватиме мови, яка померла разом з ними. Але, звісно, завжди щось виживає.

Ми їхали далі лісовою дорогою. Ліс був дуже густий, дорога помалу піднімалася вгору. Чи міг я пригадати про це з того разу, коли мене віз сюди мій батько в старому темно-синьому «шевроле», про яке він так дбав? Дорогу, що вела вгору? В мене було сильне відчуття, що ми на правильному шляху. Ми проминули склад щойно повалених колод, ліс трощила велика машина, якою керував Гаральд Сванбек. Усі відстані стали враз безконечними. Я глянув у дзеркало заднього бачення: чи ліс не починав зростатися за нами? Здавалось, наче я повертався в часі. Я пригадав свою прогулянку з учорашнього вечора, міст, тіні з мого минулого. А може, ми наближались до літнього озера, де мій батько та я чекали нашого нового приїзду?

Ми проїхали кілька крутих поворотів. Кучугури снігу обабіч росли. Дорога закінчилась.

Переді мною лежало озеро під білим покровом. Я зупинився і заглушив мотор. Ми прибули. Це все, що треба було сказати. Я не сумнівався. Це було