read-books.club » Сучасна проза » Італійські черевики 📚 - Українською

Читати книгу - "Італійські черевики"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Італійські черевики" автора Хеннінг Манкелль. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 74
Перейти на сторінку:
те озеро. Я повернувся через 55 років.

Розстелена біла скатертина чекала на нас. Враз я відчув вдячність Гаррієт за те, що вона знайшла мене на моєму острові. Вона була посланцем, нехай навіть посланцем від самої себе. Чи я її сам покликав? Чи я всі ці роки чекав, що одного дня вона повернеться?

Я не знав. Але ми прибули.

9

Я сказав Гаррієт, що озеро перед нами. Вона довго вдивлялася в білизну.

— Тобто під снігом є вода?

— Чорна вода. Тепер усе спить. Усі комашки, що живуть у воді. Але це те озеро, що ми шукали.

Ми вийшли з машини. Я вийняв ходунці — вони пірнули у сніг. Я витяг лопату з багажника.

— Сядь поки що в теплі, — сказав я. — Я заведу машину. І розчищу для тебе стежку. Куди ти хочеш? До берега?

— Я хочу вийти на середину озера.

— Це всього лише лісове озерце.

Я завів мотор, допоміг Гаррієт сісти в машину і почав відкидати сніг. Під кучугурою пухкого снігу лежав замерзлий шар, розчищати його важче. Я міг знесилитись і померти.

Ця думка мене налякала. Я сповільнив темп і почав прислухатись до свого серця. На останньому медогляді в мене був трохи підвищений рівень гемоглобіну. Всі інші показники були в нормі. Але серцевий напад може мати невидимі причини. Може статися несподівано, наче вибух анонімного терориста-смертника в одній із камер серця.

У моєму віці смерть чоловіків під час відкидання снігу не дивина. Чоловіки помирають раптовою, майже ганебною смертю з невеликою металевою лопатою в закоцюблих пальцях.

Розчищання стежки до середини озера забрало в мене багатенько часу. Я спітнів, і мої руки та спина боліли, коли я врешті закінчив. Відпрацьовані гази хмарою висіли за машиною. Але на озері я не чув шуму двигуна. Там було зовсім тихо. Ні пташок, ні шуму дерев.

Мені захотілось побачити себе збоку. Заховатись десь далеко поміж дерев і спостерігати за самим собою.

Повертаючись назад, я думав про те, що скоро все закінчиться. Я залишу Гаррієт там, де вона схоче попрощатись. Досі я знав лише, що вона жила десь у Стокгольмі. Я зможу повернутись на свій острів. По дорозі до машини я вирішив відіслати Янсонові листівку. Ніколи не уявляв собі, що колись йому напишу. Але тепер він був мені потрібен. Я куплю листівку з зображенням безкраїх лісів, бажано вкритих снігом. Посеред дерев я намалюю хрестик і напишу: «Я тут. Скоро повернусь. Нагодуй моїх тварин».

Гаррієт уже вийшла з авто. Перед нею стояли ходунці. Ми разом ішли розчищеною стежкою. Мені здавалось, наче ми частина процесії, що йде до вівтаря.

Мені було цікаво, про що вона думала, розглядаючи і намагаючись знайти ознаки життя серед дерев. Але скрізь було тихо, лише ледь чутно воркотів мотор.

— Я завжди боялася криги, — раптом сказала вона.

— І все ж наважилася вибратись на мій острів?

— Те, що я боюсь, не значить, що я не наважуюсь протистояти тому, що мене лякає.

— Це озерце не промерзло аж до дна, — відповів я. — Але майже. Крига завтовшки з метр. Вона витримала б слона, якби він тут був.

Вона вибухнула сміхом.

— А це б не було трохи дивно? Привести на цю кригу слона, щоб я заспокоїлась? Святий слон, який рятує наляканих тонкістю криги?

Ми дійшли до середини.

— Здається, я можу собі це уявити, — промовила вона. — Озерце без криги.

— Воно найгарніше, коли падає дощ, — відповів я. — Сумніваюсь, чи є щось прекрасніше, ніж тихий літній шведський дощ. Інші країни мають дивовижні будівлі чи запаморочливі гірські вершини й ущелини. А в нас є наш літній дощ.

— І тиша.

Якийсь час ми мовчали. Я намагався зрозуміти, що значить наше прибуття сюди. Виконана обіцянка, хоча й з багаторічним запізненням. От і все. Тут закінчувалась наша подорож. Залишився тільки епілог, скількись там кілометрів замерзлими дорогами на південь.

— Я ніколи не розуміла чому... — сказала вона. — Чому ти тоді хотів привезти мене саме сюди?

— Вже розумієш?

— Напевно. Мабуть, тут гарно влітку.

Вона глянула на мене.

— Ти приїжджав сюди після того, як покинув мене? Був тут із кимось іншим?

— Я навіть не думав про це.

— Чому ти залишив мене?

Питання пролунало несподівано. Я бачив, що вона знов обурювалась. Вона вп’ялася кулаками в руків’я ходунців.

— Мені було до біса боляче, — сказала вона. — Я потратила море сили, щоб забути тебе. Але мені це так ніколи і не вдалось. І тепер, коли я врешті стою на поверхні твого озера, я шкодую, що взагалі розшукала тебе. Що я собі думала? Я вже не знаю. Я невдовзі помру. Навіщо я марную свій час — ятрю старі рани? Навіщо я приїхала сюди?

Ми мовчали десь із хвилину, не більше. Тиша і погляди, що не зустрілись. Потім вона розвернула ходунці й пішла назад тією дорогою, якою ми прийшли. Я зачекав декілька секунд і пішов услід. Невдовзі все закінчиться. Подорож наближалась до завершення.

У снігу лежало щось, на що я не звернув уваги, прокладаючи стежку для Гаррієт. Воно було чорне. Я примружився, але так і не розпізнав, що це. Мертва тварина? Камінь? Гаррієт не зауважила, що я зупинився. Я ступив у сніг на узбіччі й наблизився до чорного предмета.

Я повинен був передбачити загрозу. Моє відчуття і знання льоду та його капризів повинні були насторожити мене. Надто пізно я усвідомив, що темна пляма власне і була льодом. Я знав, що ділянка криги з різних причин могла бути тонкою, попри те, що довкола вона товста. Мені майже вдалося зупинитись і ступити крок назад. Але вже було запізно, крига тріснула, і я провалився. Вода сягнула мені аж до бороди. Під час своїх зимових купань я мав би звикнути до раптового шоку від крижаної води. Але це було зовсім інакше. Я був неготовий, я не прорубав ополонку сам. Я закричав. Лише після другого мого крику Гаррієт обернулась і побачила мене в ополонці. Холод починав паралізувати моє тіло, у грудях пекло, я судомно втягував у легені крижане повітря і відчайдушно шукав дно під ногами. Я вхопився руками за кригу, але мої пальці вже були геть закоцюблі.

Я кричав, відчуваючи смертельний жах. Пізніше Гаррієт розповідала, що їй здалося, наче це кричить якийсь

1 ... 21 22 23 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Італійські черевики"