Читати книгу - "Італійські черевики"

— Він помер сам, — промовила вона. — Мій чоловік хотів, щоб я розповідала, що це він його застрелив. Тепер, коли він небіжчик, я кажу, як було. Він помер своєю смертю. Лежав унизу біля Рівсваттнет. Старий ведмідь, який ліг помирати біля стосу соснових колод.

Раптом я збагнув, що вже тут був. Тоді, коли подорожував зі своїм батьком. Мабуть, це запах брусничного напою повернув давній спогад. Я сидів зі своїм татом у цьому залі, я був ще дуже молодий, ми їли і пили брусничний напій. А ці опудала птахів уже тоді висіли на стіні й споглядали відвідувачів своїми застиглими очима? Я не пригадував. Але я знав, що вже тут був. Я згадав, як мій батько витер уста серветкою, поглянув на годинник і сказав, щоб я швидше доїдав. Попереду довга дорога.

На стіні біля відкритого каміна висіла карта. На ній були Афтонльотен, Лінхьон і гора, назву якої я забув. Вона називалась Фнюсхен. Яка незрозуміла назва — наче жарт. Порослий лісом жарт висотою 500 метрів. На відміну від Афтонльотен, яка мала серйозну і гарну назву.

Ми їли калопс[2]. Я впорався швидше, ніж Гаррієт, і сів чекати перед каміном.

Їй було важко виштовхати ходунці через поріг, коли вона встала з-за столу. Я підвівся, щоби допомогти їй.

— Я сама дам раду.

Це прозвучало, наче раптове гарчання.

Ми повільно йшли крізь сніг назад до машини. Ми ніколи не жили разом, подумав я. Проте ті, хто нас зустрічає, вважають нас старою безмежно терпеливою парою.

— З мене досить на сьогодні, — промовила Гаррієт, сівши в машину.

Я бачив, що від напруження її чоло вкрилось потом. Її очі злипались, наче вона засинала. Вона помирає, подумав я. Помирає тут, у машині. Мені завжди було цікаво, як саме я помру. У ліжку, на вулиці, в магазині чи на моєму пірсі, чекаючи на Янсона. Але я ніколи не уявляв собі, що помру в машині.

— Мені треба відпочити, — сказала вона. — Інакше нічого не вийде.

— Ти повинна мені признаватися, коли втомлюєшся.

— Я, власне, це і роблю. Завтра буде день озера. Але не сьогодні.

Я знайшов невеликий пансіонат у найближчому населеному пункті. Жовтий будинок за церквою. Нас зустріла приємна жінка. Коли вона побачила ходунці, то поселила нас у великій кімнаті на першому поверсі. Насправді ж мені хотілося б мати окрему кімнату, але я так і не сказав про це. Гаррієт лягла відпочити. Я погортав стоси старих тижневиків, що лежали на столі, а потім задрімав. За кілька годин вийшов купити піцу в якійсь закинутій забігайлівці, де сидів старий чоловік із сірим псом біля ніг і бурмотів щось собі під ніс.

Ми їли, сидячи на ліжку. Гаррієт була дуже втомленою. Поївши, вона знов лягла. Я запитав, чи вона б не хотіла поговорити, але вона лише заперечно похитала головою.

Я вийшов у сутінки й бродив маленьким містечком, у якому вікна багатьох крамниць зяяли порожнечею. На вітринах висіли оголошення з іменами і номерами телефонів, куди могли звертатися зацікавлені орендою. Це нагадувало сигнал SOS: маленьке шведське містечко, що потрапило в страшну корабельну аварію. Дідусів та бабусин острів був частиною цього гігантського, покинутого, нікому не потрібного шведського архіпелагу, що складається не лише з островів уздовж довгих берегів, а й також із дрібних населених пунктів у лісах та в глибині півострова. Тут не було ні пірсів, які відкривали вихід на сушу, ні злісних гідрокоптерів, які здіймали снігову заметіль, доставляючи пошту та рекламу. Все одно, блукаючи цим порожнім містечком, мені здавалось, наче я прогулююсь найвіддаленішим островом архіпелагу. З вікон на сніг проливалось голубе світло телеекранів, часом пробивалися звуки: з кожного вікна уривки різних програм. Так я уявляв собі самотність — рідко хто дивився одну і ту ж програму. Вечорами цілі покоління чи родини замикали себе в різних світах, створених сигналами супутників.

Колись завжди можна було поговорити про спільні програми. А про що говорять тепер?

Я зупинився біля будівлі, що колись була залізничним вокзалом, і щільніше замотався шаликом. Було холодно, й зірвався вітер. Я вийшов на покинутий перон. На засніженій бічній колії стояв самотній товарний вагон, наче залишений бик у стійлі. У тьмяному світлі єдиного ліхтаря я намагався розгледіти старий розклад, який висів на стіні за розбитим склом. Я подивився на свій годинник. За кілька хвилин мав би приїхати поїзд у південному напрямку. Чекаючи, я згадував, що бували й більші дивовижі, ніж поїзд-привид, що з’являється, а потім зникає на мості над замерзлою рікою.

Але поїзд не з’явився. Нічого не з’явилось. Якби я мав жмут сіна, то поклав би його перед самотнім товарним вагоном. Я побрів далі. Небо було всіяне зірками. Я шукав очима хоч би якихось рухів там, зверху, — зорепад, супутник, а може, знак котрогось із богів, які, начебто, там живуть. Але нічого не відбулось. Нічне небо мовчало. Я пішов униз до мосту над замерзлою річкою. На кризі лежала колода. Чорна пляма на всій тій білизні. Якось раптово вилетіла з голови назва річки. Здається, Юснан, але я вже не був певен.

Я довго стояв на мості. Нараз з’явилось відчуття, наче я був не сам під високими металевими арками. Там були ще якісь люди, і я раптом збагнув, що ті, кого я там бачив, були мною. Різного віку, від мене малого, що бігав і бавився на дідусевому та бабусиному острові, до мене старшого, який уже покинув Гаррієт, і, врешті, до мене теперішнього. На якусь мить я наважився побачити себе і яким я був, і яким я став.

Серед постатей навколо мене я шукав когось інакшого, когось, ким я міг стати, але такого не знайшов. Навіть чоловіка, що, як і його батько, працював би офіціантом у ресторані.

Не знаю, як довго я простояв на тому мості. Коли я повертався до пансіонату, навколишні постаті зникли. Я ліг, торкнувся її руки і заснув. У ту ніч мені снилось, що я лазив по нічному залізному мосту. Я вибрався на один із найвищих парапетів і знав, що невдовзі кинусь на кригу.

Падав легкий сніг, коли ми наступного дня подалися шукати потрібну лісову дорогу. Я зовсім не пам’ятав, яка вона була колись. Нічого в тому одноманітному краєвиді не вказувало на орієнтири. Єдине, чого я був певен: ми були неподалік, озеро, котре