Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

– Знаєш, сьогодні вперше я побачив, що варто було. Тобто ясно, що я все зробив би заради своїх дітей, але сьогодні вперше я побачив, що всі мої страждання не даремні.

Як мало насправді лікарі розуміють, крізь яке пекло доводиться пройти їхнім пацієнтам.

На шостому році резидентури я повернувся в лікарню на повний день, на дослідження в лабораторії тепер відводились вихідні і принагідні вільні години. Більшість людей, навіть найближчі друзі, не уявляють собі, що за чорна діра – резидентура в нейрохірургії. Одна з моїх улюблених медсестер якось наприкінці робочого дня, що тривав до десятої години вечора, допомагала нам закінчувати довгу, складну операцію і сказала мені:

– Слава Богу, у мене завтра вихідний! У тебе теж?

– У мене ні.

– Але ти, принаймні, можеш прийти пізніше? Коли ти приходиш?

– О шостій ранку.

– Не може бути. Справді?

– Так.

– Щодня?

– Так, щодня.

– У вихідні теж?

– Не питай…

На резидентурі є така приказка: дні довгі, зате роки короткі. І справді, наш день зазвичай починався о шостій і закінчувався тоді, коли була зроблена остання операція, а це залежало, зокрема, й від того, наскільки швидко ти працював за операційним столом.

Хірургічну майстерність інтерна оцінюють за його технічною вправністю і швидкістю. Ти не можеш працювати неохайно і не можеш бути повільним. Коли починаєш накладати шов, багато часу витрачаєш на те, щоб зробити його ідеальним, а операційна сестра примовляє:

– Схоже, у нас завівся новий пластичний хірург!

Або:

– Я зрозуміла твою стратегію: поки ти зашиєш верхню половину рани, нижня загоїться сама собою! У двічі менше роботи – дуже мудро!

А керівник резидентури повчав нас:

– Поки що вчіться робити все швидко. Робити добре навчитеся потім.

У операційній очі постійно стежать за годинником. З турботою про пацієнта: як довго він перебуває під наркозом? Під час тривалих процедур можуть страждати нерви, руйнуватися м’язи, нирки можуть відмовити. З думкою про всіх інших: о котрій годині ми зможемо піти звідси сьогодні?

Я відкрив для себе два способи економії часу, найкраще їх пояснити на прикладі зайця і черепахи. Заєць просувається якомога швидше, руки плутаються, інструменти з брязкотом падають на підлогу, шкіра відхиляється, як завіса, уламок черепа опиняється на таці, перш ніж осяде кістковий пил. У результаті отвір треба буде розширити на сантиметр в той чи інший бік, оскільки розташування його не оптимальне. Черепаха ж, з іншого боку, просувається неквапливо, без жодного недоцільного руху, двічі відміряє, раз відріже. Жоден крок в ході операції не дублюється, кожен рух максимально точний, усе робиться методично. Отже, коли заєць робить забагато дрібних помилок і мусить їх виправляти, черепаха перемагає. Коли ж черепаха забагато часу витрачає на обмірковування кожного кроку – перемагає заєць.

Операційна цікава ще й тим, що час у ній минає непомітно: і не має значення, чи ти працюєш напружено, чи розмірено – так і так відчуття часу зникає. Якщо нудьга, як стверджував Гайдегер, це усвідомлення проминання часу, то хірургія дарує протилежне відчуття: коли вся увага зосереджена на справі, то створюється враження, що стрілки годинника рухаються довільно. Дві години можуть промайнути як одна хвилина. І лише коли останній стібок і перев’язка рани позаду, час раптово відновлює звичайний рух. Ти майже чуєш його свист. Тоді я почав цікавитись: скільки часу минає, поки пацієнт прокинеться? Скільки часу потрібно, щоб привезти нового пацієнта? О котрій годині я сьогодні піду додому?

І все-таки тільки після закінчення останньої операції зміг відчути тривалість дня і обважнілість своїх кроків. Останні адміністративні обов’язки перед тим, як покинути лікарню, нависали наді мною, як Дамоклів меч.

Може, вони почекають до завтра?

Ні.

Я зітхаю, і земля далі обертається назад, до сонця.

Коли я очолив інтернатуру, практично вся відповідальність лягла на мої плечі і шансів досягти успіху – або невдачі – стало більше, ніж будь-коли. Біль поразок дав мені розуміння того, що технічна досконалість є моральною потребою. Добрих намірів зовсім не досить, коли стільки залежить від мого вміння, коли відстань від трагедії до тріумфу становить один або два міліметри.

Одного дня Метью, уже згадуваний маленький хлопчик з пухлиною мозку, який кілька років тому всіх зачарував, знову потрапив до нас. Виявилось, що його гіпоталамус таки не уник ушкодження під час видалення пухлини і чудовий восьмирічний хлопчик перетворився на дванадцятирічного монстра. Він ніколи не переставав їсти; він мав страшні конвульсії. Руки його мами були вкриті синцями й подряпинами. Нарешті Метью поклали в лікарню: він перевтілився в демона, якого викликало відхилення розміром в один міліметр. Перед кожною операцією родичі разом з хірургом вирішують, що вигоди перевищують ризики, але це був страшний випадок. Не хотілося думати, що до двадцяти років Метью буде важити майже сто сорок кілограмів.

Іншого дня я занурив електрод на дев’ять сантиметрів углиб мозку пацієнта, щоб блокувати паркінсонічний тремор. Мені треба було потрапити точно в ядро гіпоталамусу, малесеньку мигдалеподібну структуру в глибині мозку. Різні ділянки цього ядра відповідають за різні функції: рухові, когнітивні, емоційні. Ми пустили струм на електрод, щоб перевірити тремор. Усі наші погляди були зосереджені на лівій руці хворого, і всі ми погодились, що тремор зменшився.

І тут над нашим схвальним мурмотінням пролунав збентежений голос пацієнта:

– Я відчуваю… невимовний сум.

– Вимкніть струм! – скомандував я.

– О, тепер цей смуток пропав, – сказав пацієнт.

– Зараз ми ще раз перевіримо, гаразд? Гаразд, вмикайте струм…

– Ні, усе це… я відчуваю… дуже сумно. Тільки морок і… і… сум…

– Витягаємо електроди!

Ми витягли електроди і знову занурили їх, на два міліметри правіше. Тремор зник. Пацієнт, на щастя, почувався добре.

Одного разу я мав нічну операцію, допомагав мені нейрохірург-практикант, ми робили субокципітальну краніектомію і усували новоутворення в стовбуровій частині мозку. Це одна з найелегантніших операцій у найважкодоступнішій ділянці організму – щоб тільки дістатися туди, треба дуже постаратись, незалежно від того, скільки маєш досвіду. Але тої ночі я був на коні: інструменти були продовженням моїх пальців, шкіра, м’язи і кістки, здавалося, відкривалися самі, і ось я побачив пухлину – глибоко у стовбурі мозку. Зненацька практикант зупинив мене:

– Поле, а що станеться, якщо ти зачепиш скальпелем на два міліметри глибше, отут? – Він показав, де саме.

Нейроанатомічні слайди прокрутилися в моїй уяві.

– Диплопія?

– Ні. Апалічний синдром. Ще