Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проте така відкритість має також свою ціну. Одного вечора, на третьому курсі інтернатури, я випадково зіткнувся зі своїм товаришем Джеффом, судинним хірургом – це також складний і відповідальний фах. І кожен з нас помітив пригніченість іншого.
– Давай ти перший, – сказав Джефф.
І я розповів йому про смерть дитини – від пострілу в голову, через те, що не сподобався колір взуття… а той, хто стріляв, був так близько… Після кількох фатальних, неоперабельних пухлин мозку моя надія ожила в цьому хлопчикові – я вірив, він виживе, зможе! – але ні, не зміг. Джефф мовчав, я чекав на його розповідь. Натомість він раптом засміявся, штурхнув мене в плече і сказав:
– Дякую, я зрозумів одну річ: коли стане сумно і важко через мою роботу, досить просто поговорити з нейрохірургом, щоб підняти собі настрій.
Того ж вечора дорогою додому після розмови з молодою мамою, якій я делікатно пояснив, що її дитинка народилася без мозку і тому невдовзі помре, я ввімкнув радіо: національне громадське радіо вело репортаж про посуху в Каліфорнії. І раптом сльози потекли по моєму обличчю. Підтримка пацієнтів у найважчі моменти, звісно, вимагає емоційних зусиль, зате часом дарує винагороду. Не думаю, щоб я коли-небудь хоч на секунду замислився над тим, навіщо я сьогодні працював, чи варто було це робити. Коли тебе кличуть рятувати життя – і це життя людської індивідуальності, мабуть, не занадто пафосно буде сказати: людської душі, – у цьому є щось безумовно сакральне.
Я дійшов висновку, що перш, ніж оперувати мозок пацієнта, треба збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, його цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть спонукати його попрощатися з життям. Ця самопосвята заради успіху операції вимагала від мене великих зусиль, а неминучі втрати приносили непереборне почуття провини. Власне, цей добровільний тягар робить медицину водночас святою і незносною справою: коли береш на себе чужий хрест, ризикуєш часом впасти під його вагою.
Ми подолали екватор в резидентурі і отримали додаткові години для навчання. Кредо нейрохірургії, мабуть, рідкісне для медицини загалом: досконалість у всьому, – означає, що бути досконалим лише в нейрохірургії не досить. Щоб досягти успіху в своїй галузі, нейрохірург мусить весь час рухатися вперед і опановувати інші сфери. Часом це буває публічна сфера, як у випадку нейрохірурга-журналіста Санджая Гупта, але зазвичай це якась споріднена медична галузь. Проте найскладніший і найпрестижніший вибір – це шлях нейрохірурга-нейробіолога, лікаря і науковця-дослідника.
На четвертому році резидентури я почав працювати у стенфордській лабораторії над нейробіологічним дослідженням моторики і розробкою нейроортопедичної технології, яка б дозволила, скажімо, паралізованим людям силою думки керувати курсором комп’ютера або електронним протезом руки. Лабораторію очолював професор електротехніки і нейробіології, індієць в другому поколінні, якого всі ніжно кликали Ві. Він був на сім років старший від мене, але ми зійшлися, як брати. Його лабораторія стала світовим лідером в галузі зчитування сигналів мозку, а я під керівництвом Ві взявся за своє. Я започаткував обернений проект, завданням якого була фіксація сигналів у мозку. Адже якщо ваша роботизована рука не відчуває, з якою силою треба взяти келих, ви ризикуєте розбити багато келихів. До того ж фіксація сигналів у мозку, або нейромодуляція, має дуже широкий спектр застосування: за її допомоги, скажімо, можна блокувати нервове збудження, що дозволить лікувати невиліковних пацієнтів з важкими неврологічними або психіатричними хворобами, серед яких і глибока депресія, і хвороба Хангтінгтона, і шизофренія, і синдром Туррета, і обсесивно-компульсивний розлад тощо – словом, перспективи й можливості безмежні. Я тимчасово перестав оперувати, став працювати над вивченням застосування новітніх технологій у генній терапії і провів серію унікальних експериментів.
Пропрацював там цілий рік, і якось ми з Ві мали традиційну щотижневу зустріч. Я дуже полюбив наші розмови. Ві був не схожий на інших науковців, яких я знав. Він говорив проникливо, глибоко переживав за людей, вірив у лікарську місію і часто зізнавався, що сам хотів би бути хірургом. Наука, як я вже зрозумів, має багато спільного з політикою – та сама конкуренція, відвертий кар’єризм, пошук найлегших шляхів.
Ві завжди обирав найкращий, чесний шлях, хоч і часто скромний. Тим часом як більшість вчених прагнули публікуватися в престижних наукових журналах, вписати туди свої імена, Ві стверджував, що наш єдиний обов’язок – сказати своє слово в науці і працювати над цим безкомпромісно. Я ніколи не зустрічав такої успішної людини, яка мала б водночас стільки чеснот. Ві був для мене взірцем.
Я підійшов до нього, сів навпроти, – він був якийсь хворобливий, навіть не усміхнувся. Тільки зітхнув і сказав:
– Маєш лікарську шапочку? Одягай!
– Добре, – відповів я.
– У мене діагностували рак підшлункової залози.
– Ві… Розкажи мені більше.
Він розповів про поступову втрату ваги, розлади шлунка, про свою останню «превентивну» КТ – справді нестандартну процедуру, яка показала рак підшлункової. Ми обговорили план дій, необхідність в найближчому майбутньому страшної операції Віппла («Враження буде таке, ніби тебе переїхала фура», – пожартував я), хто найкращий хірург, як це все вплине на дружину й дітей і як організувати роботу лабораторії на час його тривалої відсутності. Рак підшлункової має невтішний прогноз, але хто може знати, як це обернеться для Ві.
Він трохи помовчав. Тоді сказав:
– Поле, як думаєш, моє життя має сенс? Гадаєш, я зробив правильний вибір?
Це було неймовірно: виявляється, навіть той, кого я вважав за моральний взірець, перед лицем смерті запитує про це!
Ві зробили операцію, провели хіміотерапію
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли подих стає повітрям», після закриття браузера.