Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

Нейрохірургія вимагає поваги кожного до власних переваг і поваги до кожної індивідуальності. Щоб наважитись оперувати взагалі, необхідно самому оцінити власні можливості, а також якнайкраще зрозуміти, хто він, твій пацієнт, чим він дорожить, що цінує. Деякі ділянки мозку вважаються майже недоторканими – скажімо, первинна моторна кора, ушкодження якої зумовлює параліч певних частин тіла. Але найбільш недоторканими ділянками кори є ті, які контролюють мову. Переважно розташовані в лівій півкулі, вони називаються зонами Верніке і Брока; одна відповідає за розуміння мови, а друга – за саме мовлення. Ушкодження зони Брока виявляється в неспроможності говорити й писати, хоча розуміння мови зберігається. Ушкодження зони Верніке виявляється в неспроможності розуміти мову, хоча пацієнт може говорити, чи радше вимовляти окремі слова і фрази, не пов’язані між собою ні логічно, ні граматично, ні семантично. Якщо ушкоджені обидві ці зони, то пацієнт опиняється в ізоляції і визначального для людини, суто людського він позбавлений назавжди. Коли йдеться про травму голови або інсульт, ризик ушкодження цих ділянок часто стримує хірургів від прагнення врятувати життя. Яке життя без мови?

Коли я ще був студентом, першим моїм пацієнтом з такою проблемою був шістдесятидворічний чоловік з пухлиною мозку Містер Міхаелс. Ми завітали в його палату під час ранкового обходу, і лікар спитав його:

– Як ви почуваєтеся сьогодні?

– Чотири, шість, один, вісім, дев’ятнадцять, – люб’язно відповів той.

Пухлина перервала мовленнєвий ланцюг, тому він продукував лише потоки чисел і цифр, однак зберігав інтонації, міг виявляти емоції – усміхатись, супитись, зітхати. Він знову продекламував нам низку чисел, тим разом вимогливо. Так, він хотів сказати нам щось важливе, але цифри не передавали нічого, крім його страху й гніву. Усі вже виходили з палати, а я чомусь затримався.

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – благав він, вхопивши мене за руку. – Чотирнадцять, один, два, вісім…

– Пробачте…

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – повторив він жалібно, заглядаючи мені в очі.

Я пішов наздоганяти свою групу. Він помер через кілька місяців, і його поховали разом з усім, що він хотів сказати світові.

Коли пухлина прилягає до цих мовленнєвих зон, хірург застосовує численні запобіжні заходи, замовляє безліч різних досліджень, робить докладну нейропсихологічну експертизу. Надзвичайно важливо, проте, щоб під час операції пацієнт був притомний і міг говорити. Після того як мозок відкрили, але перед видаленням пухлини хірург використовує кульковий електрод, щоб за допомогою електричного струму впливати на маленьку ділянку кори головного мозку, тимчасом як пацієнт виконує різні вербальні завдання: називає предмети, повторює алфавіт тощо. Коли електрод посилає струм в критичну зону кори головного мозку, мова хворого порушується: «А, Б, В, Г, гух, гух, гух, рррр, Д, Е, Є, Ж…» Таким чином вдається визначити критичні межі оперативного втручання та видалити пухлину максимально безпечно, і пацієнт весь час зберігає притомність, виконує різноманітні вербальні завдання і розважається світською бесідою.

Одного разу ввечері, готуючись до наступної операції, я роздивлявся МРТ пацієнта і зауважив, що пухлина практично повністю покриває мовні зони.

Це погано. Тоді я перечитав записи і побачив, що онкологічний консиліум лікарні, до якого належали найкращі хірурги, онкологи, рентгенологи і патанатоми, – отже, консиліум дійшов висновку, що цей випадок занадто небезпечно оперувати. І як тепер хірург мав зважитись на операцію? Мене це навіть трохи обурило: у певний момент наша робота полягала в тому, щоб сказати «Ні». Пацієнт ходив по кімнаті. Побачив мене і показав на свою голову:

– Я хочу прибрати це свинство з мого мозку. Розумієш?

Тут зазирнув його лікар, побачив вираз мого обличчя і вирішив мене потішити.

– Я знаю, – сказав він. – Я говорив з ним про це добрих дві години. Нічого, не турбуйся. Ти готовий?

Замість звичайного повторення алфавіту або математичних вправ цього разу весь час, поки тривала операція, ми витримували потоки лайливих слів і закликів:

– Ця чортівня досі ще в моїй голові? Чому так довго? Швидше, швидше! Заберіть її геть! Чорт, я можу бути тут цілий день, мені байдуже як, просто дістаньте її!

Я видалив величезну пухлину, прислухаючись до найменших натяків на мовленнєві труднощі. Монолог пацієнта не припинявся, а пухлина тим часом вже опинилася в чашці Петрі і чистий мозок його переможно блищав.

– Гей, бики, чого ви стали? Я ж вам казав забрати цю чортівню!

– Уже забрали, – сказав я. – Зроблено.

Як він досі міг говорити? З огляду на розмір і розташування пухлини це здавалося неможливим. Очевидно, лайка торує в мозку якісь інші шляхи, ніж решта мови. Або ж мозок під впливом пухлини міг частково перелаштуватись…

Але ж череп сам не закриється. Поміркувати над цим можна буде завтра.

У резидентурі я сягнув вершин. Опанував найскладніші операції. Мої дослідження здобули найвищі нагороди. Пропозиції роботи надходили з усієї країни. У Стенфорді почали підшуковувати посаду саме для мене, яка б максимально відповідала моїм зацікавленням, посаду нейрохірурга-нейробіолога, що спеціалізується на методах нейронної модуляції. Один з молодших колег підійшов до мене і сказав:

– Я почув від шефів: якщо ти підеш до нас, то будеш моїм науковим керівником!

– Чш-ш-ш. Не навроч…

Я це відчував так, ніби окремі нитки біології, моралі, життя і смерті почали нарешті переплітатися і творити разом якщо й не досконалу етичну систему, то принаймні цілісну картину світу з усвідомленням мого місця в ньому. Лікарі, що обрали найважчі спеціальності, зустрічають пацієнтів в переломні моменти, у хвилини найповнішої правди, коли життя і сама ідентичність під загрозою; обов’язок цих лікарів – дізнатися, що робить життя конкретного пацієнта вартим того, щоб жити, і планувати лікування так, щоб зберегти це, якщо можливо, а якщо неможливо – дати спокійно померти. Така влада вимагала величезної відповідальності, наділяла почуттям провини і докорами сумління.

Одного разу, коли я був на конференції в Сан-Дієго, раптом задзвонив телефон. Це була Вікторія, моя колега.

– Поле?

Щось не так… Мені похололо всередині.

– Що сталося? – спитав я.

Тиша.

– Вік?

– Джефф… Він покінчив із собою…

– Що?

Джефф саме закінчував аспірантуру на Середньому Заході, ми обидва були такі запрацьовані… і втратили зв’язок.

– Він м-м-м… він, здається, переживав якість труднощі, помер його пацієнт. І минулої ночі він видерся на дах і скочив звідти. Більше я нічого не знаю.

Я шукав пояснення, що могли б принести розуміння. Я тільки міг уявити собі те величезне почуття провини, ніби штормова хвиля піднесла його вгору,