Читати книгу - "Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Невдовзі після закінчення роботи над «Казкою про Правду та Кривду» Мирний починає працю над одним з найліпших своїх творів – повістю «Лихо давнє й сьогочасне». Ця повість має дві частини: перша змальовує «лихо давнє», а друга – «лихо сьогочасне». В основу сюжету першої частини покладено легенду з часів кріпаччини про те, як кріпаки неждано-негадано стали кумами свого пана, чиїм прообразом був генерал-майор Павло Григорович Башкирцев – дід славетної художниці Марії Башкирцевої, яка в передмові до свого щоденника говорила про нього як про людину хоробру, сувору, жорстку, ба навіть жорстоку. Саме ці риси пана Башкиря підкреслює і Мирний. Коли хтось зі знайомих пана сказав, що його кріпаки «покірні та слухнятні – нижче трави, тихше води», Башкир скрикнув: «Не кажіть мені такого про людей!.. Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в Господа Бога молив, однії ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!..» Він навіть гадки не припускав про волю для кріпаків: «Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались?.. їй-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися?». Мовляв, коли людям дати волю, то вони не будуть триматись купи, розповзуться навсібіч, як руді миші, і згинуть. Словом, пан Башкир – справжнє втілення «лиха давнього». Випадком сліпої долі кумами цього пана і стають кріпак Федір та його донька Марина. Це химерне кумівство закінчується тим, що Федір гине, а Марину, яку пан зробив своєю коханкою, рятує від загибелі старий пастух Улас. У другій частині повісті письменник змальовує «лихо сьогочасне» – життя селян після емансипації: голод, холод, наймитування, луддизм, моральний розклад, що його втіленням стає та ж таки Марина, і неодмінне чекання «слушного часу». Виходить так, що «сьогочасне лихо» страшніше за «лихо давнє». Принаймні якраз таку думку висловлює у фіналі повісті дід Улас, чиїм голосом промовляє сам автор: «Правда, що й то лихо було – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!». Своїми передсмертними словами дід Улас ніби підтверджує лихі передчуття пана Башкиря, висловлені на початку повісті. Прикметно, що й сам Мирний уже в 1919 р. завершить свій останній прилюдний виступ словами про «сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні».
Іще одним твором, над яким Мирний працював дуже плідного для себе 1883 p., була історична драма «Лимерівна». Письменник ґрунтовно редагує старий текст цього твору. По-перше, він надає історичному матеріалові виразно злободенного звучання. Недаром київський цензор перегодом наголосить: «Дійові особи і за своїм характером, і за своїми словами нічим не відрізняються від сучасних малоросів, а один з головних персонажів (Василь Безродний) навіть виказує такі негативні погляди на власність та на заможних і багатих людей, які в наш час проповідують люди, котрі засвоїли соціалістичні ідеї». По-друге, Мирний намагається усунути зайвий етнографізм, а водночас «заземлити» і сам сюжет, і персонажів, надавши їм більшої життєвої та психологічної достеменності, хоч твір загалом не втрачає ані своєї романтичної піднесеності, обумовленої самим трагічним сюжетом балади про Лимерівну, ані романтичної трактовки головних героїв – Наталі та Василя. Хіба ж не вчувається питомо романтичний Weltschmerz у словах Наталі: «…Поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звали? нащо вільну душу закували в тіло?.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі!». Та й Василь час від часу, за словами Єфремова, постає як «театральний коханець з деяким одтінком демонізму». Загалом беручи, сліди творчого навчання Мирного в улюблених класиків світової драматургії тут досить помітні. Так, образ Шкандибихи має виразні паралелі до образу Кабанихи з драми Островського «Гроза», а сцена божевілля Наталі, напевно, має за взірець відповідну сцену з Офелією в шекспірівському «Гамлеті».
Десь у листопаді 1883 р. роботу над драмою було завершено і Мирний надсилає її до Києва. Крім Івана Білика, рукопис твору читали Олександр Кониський, Павло Житецький, Микола Лисенко та Василь Горленко. Судячи з усього, членам київської «старої громади» «Лимерівна»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Панас Мирний», після закриття браузера.