Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Хто сказав? — Професор помітно занервував. — Це брехня! Я ніколи не цікавився! Ну як, я написав листа з проханням про зустріч, не отримав навіть відмови, і все, все!

— Чому ви так злякалися?

— Я? Злякався? Я не злякався! Я не з тих людей, мене арештовували за царя, я...

— Чому, Телеграфе Котигорошковичу? До речі, що у вас за ім’я та по-батькові такі дивні?

— Ну, дід був любителем козацької старовини, назвав сина на честь персонажа народної казки. А вже батько захоплювався прогресом, мене назвав Телеграфом, а брата — Локомотивом, на честь паровозів. Аби ми народилися пізніше, були б, мабуть, Радіо та Аеропланом. У нас у роду заведено давати дітям яскраві імена. Звичай, що допомагає виховати людей з характером. Мого сина звати Імператив, бо я не вірю у прогрес, а схиляю голову перед філософією, яка...

— То чого ви злякалися, професоре?

— Я не злякався, з чого ви взяли, я...

— Злякалися. Що такого є у бароні, щоб так лякатися навіть розмов про нього?

— Я ж кажу, це дуже багата впливова людина з украй поганим характером. Ви знаєте, що він майже знищив Шпилівку, село, в якому згоріли його маєток та родина.

— Знищив?

— Так. Він зруйнував усе, що побудував у селі за власний кошт, а побудував він багато: школу, лікарню, два мости, канал, що осушував навколишні болота. Усе це розібрали й вивезли. Далі барон наказав не приймати на роботу шпилівських мужиків. Ані в його економії, яким належить більша частина земель у повіті, ані на залізницю, ані на цукрові заводи. Нікуди! Більше того, фон Шпіл відмовився вести справи з тими, хто брав на роботу шпилівців. Барон занадто великий замовник, щоб хтось насмілився від нього відмовитися. Тепер у всьому повіті ніхто не бере шпилівських. Що там у повіті, навіть у Харкові, й то питають, чи не зі Шпилівки, і якщо так, обходять, наче прокажених! Шпилівські змушені їздити на заробітки кудись далеко, або виселятися, або сидіти на поганій місцевій землі, бо всі найкращі чорноземи належать баронові. У 1905 році в Шпилівці було чотири тисячі дворів! Чотири тисячі! А зараз не залишилося й тисячі! Люди тікають. Хату там не продаси, землю теж, просто тікають. Кажуть, що барон хоче дочекатися, поки виїдуть останні шпилівці, і спалити село. Це дуже схоже на правду! — Професор зробив великі очі, наче справді злякався, але в мене було відчуття, що він бреше.

— У барона є лише законні справи?

— Ну, це як подивитися. Хтось каже, що будь-яка власність — уже злочин. Ні, ні, я не підтримую таку радикальну позицію, але ви ж розумієте, що будь-які великі гроші не можуть залишатися чистими.

— Я говорю про щось кримінальне. На кшталт торгівлі живим товаром.

— Ні, це точно ні. Де його тут продавати, той живий товар? Барон займається виробництвом зерна та цукру, має великі замовлення від армії на постачання харчів. Фон Шпіл володіє акціями залізниць, мануфактур і заводів. Він надто багатий, щоб займатися якимось там живим товаром.

— А чому селяни так бояться барона?

— Бояться?

— Ну, чому не спалять його знову, як уже робили?

— Бо будинок барона справжня фортеця. Він стоїть на високому пагорбі, до нього веде вузька дорога. Оточений справжніми мурами чотири метри заввишки!

— Щоб мури захищали, потрібно, щоб на мурах хтось був.

— Ну, у нього ж ті його азійські слуги, яких він виписав із афганських гір. Ці слуги завжди озброєні. Їх навіть поліція боїться, не те що селяни!

— А чому влада не втручається?

— Бо кожній владі потрібні гроші, а вони є у фон Шпіла. І в кожному уряді є люди, які винні баронові. Так було за царя, так є і без царя!

— А про велетня ви чули?

— Про велетня? — професор удавано здивувався. — Про якого велетня?

— Про баронового велетня, який допоміг будувати палац на пагорбі. Який тримає в покорі селян.

— Ну, поширюються якісь чутки, але... — Бар-Кончалаба зробив паузу.

— Що?

— Але я не звик говорити про те, чого не бачив на власні очі. — Він наче говорив правду, але щось у його словах було не те.

— Що ж, дякую. — Я пішов.

— Зачекайте, а хто ви?

— Цього вам краще не знати. — Я демонічно зареготав і вийшов із корпусу.

Насправді чутки про велетня барона фон Шпіла поширювалися ще тоді, як я працював в охоронному відділенні. Казали, що того велетня за грубі гроші зліпив баронові якийсь рабин із Відня, і що той велетень дуже небезпечний. Я колись ним лякав свого начальника, штабс-капітана Мельникова. Сам не дуже вірив, і зараз віри не додалося. Пусті балачки.

Візником поїхав на вокзал, де невдовзі сів на потяг у бік Сум. До самої Охтирки залізниці не було, то я доїхав до станції Кириківка, а вже звідти візником поїхав в Охтирку, де й заночував. Дізнався про фон Шпіла я багато, але незрозуміло було, яким боком він міг бути причетний до викрадення Альчести. Для чого