Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Окей, ну справді, годі, тату. Припини і виходь.

— Ну, ти жартівник.

— Окей, тату, окей. Нехай я жартівник. Тоді хто той дорослий чоловік, який щойно зрозумів, що перебуває у вбиральні незнайомки посеред Бронксу, та ще й гадки не має, як сюди втрапив? Це я жартівник? Слухай, тату, я не знаю, як ти опинився у квартирі цієї бідної жінки, хоча мені до цього й діла немає, але якщо ти не хочеш, щоб вона викликала поліцію, яка витягне тебе за дулу і кине у в’язницю за злом із проникненням, а то й гірше, то миттю вимітайся звідти, щоб ми могли звідти злиняти.

— Я не збираюся...

— Зараз же, Кене!

Тим часом його дружина підійшла до мене.

— Цей диван... це у вас данський модерн? — питає вона.

Я відповідаю, що ні, але насправді я хотіла сказати, що це такий модерн, який на днях викинули на вулицю. Вона поводиться, як усі багаті жінки, навіть на Ямайці. Якби не разок перлів на шиї, вона б і не знала, куди подіти свої руки. Нарешті виходить Кен (зрозуміло, я нікому не скажу, що я його так називала). Вигляд у нього приблизно такий же, тільки волосся вже не як у літнього кіногероя: воно розтріпане і кілька пасом звисає над лівою бровою. Він виструнчений і покидає мій дім, тримаючи руки перед собою так, ніби на них надягли наручники.

— Ґейл, дорогенька, можеш провести тата до машини? Мені хотілося б сказати кілька слів...

— З цією сучкою я нікуди на хер не піду.

— Любий, може, ти сам одведеш свого батька в авто?

— Ви, обоє, вимітайтеся к бісу з дому цієї жінки і сідайте в довбану машину!

Дружина йде, смикаючи за перлини, і скидається на те, що намисто їй допомагає висмикнути і себе — з моєї квартири. Перед тим як вийти містер Колтерст зупиняється і дивиться на мене — не міряючи очима, як це роблять сноби, а прямо в очі, як дитина. Я першою відводжу погляд. Я не дивлюся йому вслід.

Син сідає.

— Я не думаю, що ми з вами зустрічалися, — каже він.

— Ні. Ви були на роботі.

— Точно. Ви ж Доркас?

— Так.

— То як він сюди потрапив?

Не знаю, відповідати йому чи просто насолоджуватися тим, що він теж схожий на Лайла Ваґґонера. Цікаво, йому буде приємно чи роздратує, якщо я скажу, що вони на вигляд — як брати.

— Це він витяг мене з дому. І зупинити його в мене навряд чи вийшло б. Усе, що мені лишалося, це тільки йти слідом, щоб він ні в що не влип.

— Але Бронкс... Ваша квартира...

— Ви знаєте, я не зобов’язана відповідати. Ви подзвонили не в ту агенцію, принаймні скидається на те. Це він захотів поїсти в Бронксі. Я не повинна була йти за ним.

— Гей, я не засуджую вас, мем.

— Між нами нічого не було.

— Міс Доркас, мені байдуже. То ви розумієте ситуацію з моїм батьком?

— Ваша дружина мені нічого не пояснила, але я здогадувалася, що щось мусить бути, раз ви звернулися в агенцію.

— Для батька кожен день — новий день.

— Кожен день — для всіх новий день.

— Еге ж, але для тата новиною є все навколо. У тата — діагноз.

— Я щось не зовсім розумію.

— Він не пам’ятає. Він не запам’ятовує ні вчора, ні сьогодні. Ні те, що зустрів вас, ні що їв на сніданок. Завтра до полудня він навіть не згадає, що сидів у вас у ванній.

— Це звучить як діагноз із кінофільму.

— Це дуже, дуже довгий кінофільм. Дещо він пам’ятає дуже добре: приміром, як зав’язувати краватку і шнурки, де його банк, який його номер соціального страхування, — але президент у нього, як і раніше, Картер.

— А Джон Леннон усе ще живий.

— Га?

— Та нічого.

— Неважливо, що і як ви йому кажете, — назавтра він це забуде. Він не пам’ятає нічого приблизно з квітня вісімдесятого. Тому він пам’ятає своїх дітей, він пам’ятає, що ненавидить мою дружину (через сварку між ними того самого дня, коли це сталося), але внуки — це саме той сюрприз, який ми йому приносимо кожного ранку. І для нього мама померла два роки, а не шість років тому. Також, коли намагаєшся втовкмачити йому це все, він нічому не вірить, та й навіщо воно йому? Хто б хотів починати кожен день з відчуття утрати чи виснаження? Слава Богу, що він на цьому хоча б не фокусується. Ви ж бачили, як він пройшов повз вас, — повз людину, з якою він провів увесь день. У цьому довбаному Бронксі.

— Що ж із ним сталося?

— Це довга історія. Нещасний випадок, хвороба. Чотири роки по тому це вже не має значення.

— Він не пам’ятає і про саму свою забудькуватість?

— Ні.

— А хвороба прогресує?

— Чесно кажучи, не знаю.

Я думаю, це не так уже й погано.

— Вам слід знати, що ваша попередниця тому й пішла.

— Справді? Це не те, що...

— Хм?

— Та нічого. Пішла, кажете?

— Ага, мабуть, за кілька тижнів її дістало щоразу заново представлятися дивакуватому старому, який не знає, навіщо вона тут. І вона не могла сприймати його як хворого, хоча саме для цього вона тут і була. З ним щодня чекаєш на вибух бомби.

— Він не старий.

— Хм? Ні... Напевно, ні. Гаразд, час везти його додому. Завтра зателефонуємо до вас в агенцію, поставимо до відома, що це не з вашої вини, скажемо, що нам треба нову...

— Ні.

— Хм?

— Не дзвоніть в агенцію. Я лишаюся.

— Ви впевнені?

— Так, упевнена. Я впораюся з цим.

Джон-Джон Кей

осподи, який же необачний довбодзьоб... Я взяв його відразу, щойно він переступив поріг. Тобто збив його з ніг. Хоч би світло ввімкнув, коли входив. І ось тепер він сидить на своїй табуретці, понуро, як двієчник, зі зв’язаними за спиною руками. Я думав спершу його трохи джаґнути. Не ’наю чо’о, може, через те, що він свіженький знадвору, а може, просто в мене охота була... Не ’наю.

— Ти Віпер? —