Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Давно я не чула цього тосту, — тихо мовила Міріам.

Маркус та Натаніель намагалися уникнути загальної уваги. Їм було ніяково і некомфортно при своїх нових обов’язках. А на обличчі Геміша не відбилося нічого, окрім втоми.

Ми випили за здоров’я трьох чоловіків, кожен із яких був іще надто молодим, щоб піклуватися про довголіття, і Ем повела всіх нас до кухні на обід. Там, на кухонному «острівці», вона влаштувала нам трапезу. Опісля всі довго тинялися в сімейній кімнаті, відтягуючи момент прощання.

Нарешті настав час для Софі та Натаніеля вирушати в дорогу. Маркус поскладав речі подружжя до багажника свого спортивного авто. Він стояв із Натаніелем, схиливши русяву голову в тихій розмові, а тим часом Софі прощалася з Сарою та Ем. Потім обернулася до мене. Через щеплення віспи мені заборонили покидати межі гостьової кімнати, щоби ніхто випадково мене не торкнувся.

— Насправді ми прощаємося ненадовго, — сказала вона мені через кімнату.

Моє третє око розкрилося, і я побачила, як на залитому сонцем ґанку мене несамовито стискає в обіймах Софі.

— Звісно, ненадовго, — відповіла я, здивована і втішена цим видінням.

Софі кивнула так, наче вона теж краєчком ока зазирнула в майбутнє.

— От бачите, я ж вам казала. Може, коли ви повернетеся, моя дитинка буде тут. Не забудьте, ви станете її хрещеною матір’ю.

Поки Софі та Натаніель прощалися, Метью та Міріам розставили гарбузи вздовж під’їзної алеї. Клацнувши пальцями і пробурмотівши кілька слів, Сара запалила в них свічки. До сутінків було ще кілька годин, але так Софі могла скласти уявлення про те, якими її витвори будуть проти ночі Геловіну. Вона заплескала від захвату в долоні й злетіла з ґанку, щоби обійняти Метью та Міріам. Завершальні обійми вона приберегла для Маркуса, який обмінявся з нею кількома словами, а потім усадовив на низьке пасажирське сидіння свого спортивного авто.

— Дякуємо тобі за автомобіль! — вигукнула Софі, захоплено роздивляючись витіювату дерев’яну панель приладів. — Колись Натаніель любив швидку їзду, але тепер він повзає, як равлик, через наше дитинчатко.

— Не жени, — суворо наказав Метью батьківським голосом. — Коли доберетеся додому, зателефонуйте.

Ми помахали їм на прощання. Авто щезло з виду, і Сара загасила гарбузи. Тоді Метью обійняв мене за плечі, й решта родини поволі рушила до будинку.

— Я тебе чекаю, Діано, — сказав Геміш, виходячи на ґанок. Він вже вдягнув куртку, збираючись вирушити до Нью-Йорка, щоб звідти повернутися до Лондона.

Я підписала два примірники заповіту, а Сара з Емілі їх завірили. Геміш скрутив один примірник і засунув його до металевого циліндра. А потім з’єднав кінці трубки сріблясто-чорною ниткою, запечатав воском і поставив на ньому відбиток особистої печатки Метью.

Метью чекав біля чорного орендованого автомобіля, а Геміш тим часом галантно попрощався з Міріам і поцілував Сару та Ем, запросивши їх до себе в гості, коли вони добиратимуться до «Семи веж».

— Зателефонуйте мені в разі необхідності, — сказав він Сарі, легенько стискуючи її руку. — Мій номер телефону ви маєте. — Він обернувся до мене.

— До побачення, Геміше, — сказала я і поцілувала його спочатку в одну, а потім в другу щоку. — Дякую тобі за все, що ти зробив, щоб вгамувати розум Метью і заспокоїти його.

— Я просто виконував свою роботу, — відповів Геміш із напускною бадьорістю. І додав приглушеним голосом: — Пам’ятай про те, що я тобі казав. Коли знадобиться допомога, ти вже ніяк не зможеш покликати її.

— Вона мені не знадобиться, — відказала я.

Через кілька хвилин завівся двигун і Геміш поїхав, блимнувши червоними підфарниками в густих сутінках.

Будинку не сподобалася раптово виникла порожнеча, і він відреагував на неї, гучно гепаючи дверима та тихо стогнучи щоразу, коли хтось заходив чи виходив із кімнати.

— Я за ними скучатиму, — зізналася Емілі, готуючи вечерю. Будинок співчутливо зітхнув.

— Іди займися ділом, — сказала мені Сара, забираючи ніж із руки Емілі. — Поки ми готуємо салат, звози Метью до «Семи веж» і назад.

Після тривалої дискусії ми вирішили, що повернемося в часі у той вечір, коли я знайшла його примірник «Походження видів».

Але перенесення Метью до «Семи веж» виявилося значно важчим, аніж я сподівалася. Мої руки були так зайняті предметами, що скеровували мій рух, — я тримала ручку та дві книжки з його бібліотеки, — що Метью довелося триматися за мою талію. А потім ми застрягли.

Здавалося, чиїсь невидимі руки вхопили мене за ноги, не даючи мені знизитися до маєтку «Сім веж». І чимдалі в часі ми подорожували, тим товстішими ставали його пасма довкола моїх ніг. А за Метью час тримався стрічками, схожими на міцні виноградні лози.

Нарешті ми добралися до кабінету Метью. Кімната була такою ж, якою ми залишили її: жеврів вогонь у каміні, на столі стояла недопита пляшка вина без етикетки.

Тремтячи від втоми, я кинула на софу книги та ручку.

— Щось не так? — спитав Метью.

— Я мала таке враження, що довкола нас сконцентрувалося надто багато відтинків минулого. Їх було так багато, що, здавалося, крізь них неможливо продертися. Я боялася, що ти не втримаєшся.

— А мені все здалося таким самим, як і минулого разу, — здивувався Метью. — Правда, подорож тривала трохи довше, ніж я сподівався, але я на це розраховував, зважаючи на час та відстань.

Він налив нам вина, і ми обговорили всі «за» і «проти» — спускатися униз чи не спускатися? Насамкінець наше бажання побачитися з Ізабо та Мартою перемогло. Метью пригадав, що тоді на мені був синій светр. І під ним не буде видно моєї пов’язки, тож я пішла нагору перевдягнутися.

Коли я повернулася, обличчя Метью розпливлося у повільній схвальній усмішці.

— Ти зараз така ж гарна, як і тоді, — сказав він, припадаючи до мене міцним поцілунком. — А може, і гарніша.

— Стережися, — попередила я його, сміючись. — Ти ж іще остаточно не вирішив, кохаєш ти мене чи ні.

— О, я вирішив це давно. Просто не наважувався сказати.

Жінки сиділи там, де ми й сподівалися. Марта читала книжку про загадкове вбивство, а Ізабо проглядала газети. Може, розмова була й не зовсім такою, як минулого разу, але то не мало значення. Найважчим цього вечора було дивитися, як Метью танцює зі своєю матір’ю. Гірко-солодкий вираз обличчя Метью, з яким він обертав Ізабо, відрізнявся, бо тепер він не став несамовито стискати її в обіймах після завершення танцю, як це було минулого разу. Коли ж він запросив на танець мене, я міцно стиснула його руку на знак вдячності та