Читати книгу - "Феномен Фенікса"

лепрозорію ще якось знаходили, хоч брак їх постійно відчувається, із середнім медперсоналом — стійка проблема. Не кажучи вже за санітарок — їх там завжди не вистачає. Навіть медики бояться прокази (вони добре знають, що вона не вилікувана), був випадок, коли молодий лікар, який і року не попрацював там, підхопив заразу і загинув.

Оскільки вже не було охорони на вході-виході (як і самого КПП), хворі вже могли вільно виходити за лепрозорій.

Могли, але не виходили. Світ їхню появу зустрів би вороже — вони ж бо прокажені, потенційні носії зарази. Тож знаючи це, хворі й не виходили за ворота колишнього КПП. Та й з ходою в них були непрості проблеми. У більшості — покручені ноги, ступні яких вже повідмирали чи атрофувалися, тож замість ніг — жалюгідні обрубки, на яких не те, що ходити, триматися не просто. У більшості вже й зап’ястів немає, або якщо вони — покручені, — уціліли, то позалишалося там по пальцю-другому, геть скарлюченому. Тож їм тяжко було ходити й на милицях.

Та й обличчя в багатьох спотворені так, що на них лячно й дивитися. Тож вони й не виходили на волю — світ їх не прийме, вони страшні для нього істоти. Носії зарази, з якою людство не може впоратися з часів Ветхого Завіту.

На території колонії — невеличкі городики, на грядках хворі — хто ще міг — якось потихеньку длубалися, аби відвести душу і вбити вільний час якого до безміру було — покалічені, постарілі, онемощілі. Більшість днями сиділа на лавочках під лікарняним корпусом — на сонечку вигрівалися. Хоча це чисто умовно — вигрівалися, — адже прокажені не відчувають тепла. Як і холоду. Тіла їхні нечутливі до подразників — хоч розпеченим залізом їх припікай — їм все одне. Нових хворих після розпаду Союзу в лепрозорій вже не привозять, а ті що були частково вимерли, решта постаріла.

Є там і невеличка пасіка в покинутому яблуневому саду, що вже давно від старості не родить, а новий посадити в адміністрації нема коштів. На пасіці — п’ять рамочних вуликів і стільки ж дуплянок, — і трудиться в міру своїх сил і можливостей Урмат Бек. Бджоли — то останнє захоплення, що в нього ще лишилося в цьому світі, І він йому віддається сповна. «Коли б, — казав, — не бджоли (у його вимові «пчели»), то не знаю, як би й жив тут. А ще, — стримано посміхнувся своїм спотвореним лицем і посміхатися йому було тяжко — шкіра натягувалася, — в нас спільний друг — кіт Харитон. Здоровий такий котяра, пухнастий і ледачий — мишей ліниться ловити то вони в нас і по постелях бігають. А тому ліниться, що ми його вдосталь харчами забезпечуємо. Прокази Харитон не боїться, тому вільно обходить кімнати з хворими і треться об ноги та муркоче… Для нас то щаслива мить забуття, коли здається, що ти вдома, в колі сім’ї і твій кіт тобі об ноги треться та співає свою безконечну пісеньку…

— Згодом, — далі розказував Урмат Бек, — наш кіт Харитон негадано народив семеро кошенят. Уявляєте? Для нас то була новина з новин! Лише тоді ми здогадалися, що то не кіт Харитон, а кішка. Ми її стали звати Харитонихою. І вдячні їй, що вона єдина у світі істота, яка не боїться з нами дружити. Інших новин у нас немає…

За час, що ми з ним не бачилися, Урмат ще більше зсохся, змалів і онемощів — навіть зростом поменшав, перетворившись на такого собі підлітка.

Проказа вже почала діставатися до його лиця й потихеньку його потворила, але ноги та руки — чи те, що від них позоставалося, — перестало крутити і він вже міг спокійно спати.

Хоча… Який там спокій у його стані! Але ні-ні та й намугикує старий геолог, як болячки надто прикрутять його: «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…». Я таки зважився і розповів йому про свою поїздку до Єсентуків та про екскурсії на схили Великого Кавказу.

Ми сиділи на лавочці й він здригнувся — як я почав говорити про відвідини його батьківщини, — здригнувся і завмер. Здавалось, навіть і дихати перестав.

Я ще повагавшись, чесно про все йому розповів — про те, що почув на його батьківщині.

— Мамаджан, кажеш, поставила мені могильний надгробок? — перепитав і по хвилі схвально кивнув. — Це добре. Так і треба — ставити померлим надгробки. Для них, як і для всіх я мертвий. А мертві повинні мати свої могили — цього права нас, мертвих, ніхто не може позбавити!

В цей час в оточенні виводку пухнастих тлустеньких кошенят, підійшла до нас руда кішка, яка ще не так давно перебувала у статусі кота Харитона і заходилася тертися об ноги Урмату. Тручись та вигинаючи спину і задираючи хвоста, затягла свою заспокійливу пісеньку, наче як казала: все буде добре, все буде до-о…

За нею, беручи приклад з матері замуркотіли, тручись об ноги Урмата її кошенята. І все те котяче сімейство так затишно муркотіло, що Урмат і геть розтанув душею. Посміхаючись невідомо до кого — чи до чого, — гладив обрубком руки кошаче сімейство і очі його — коли звів голову, — були просвітлені і чисті-пречисті. І сам він був лагідний і наче аж умиротворений.

— Це мій ірам, — сказав, — казковий сад, рай… — Жаль тільки, що Кавказ звідси далеко. Але він часто приходить у мої сни — високі білоголові гори, хребти й урвища, зелені долини, бурхливі ріки. Ревуть зубри… Від їхнього реву я й прокидаюся і довго лежу та слухаю як у