Читати книгу - "Шантарам"

— Хадер знає?

— Ні. Я намагаюся якось погамувати Хабіба. Я знаю місця, звідки він родом, Ліне. Я там бував. Перші два роки по тому, як загинула моя сім’я, я був таким же божевільним. Чудово розумію, що коїться в його душі. Вона настільки переповнена мертвими друзями і ворогами, що він просто зациклений на одному — вбивати росіян. І поки він не відмовиться від цієї думки, доведеться мені бути поряд з ним і стежити, щоб він не накоїв лиха.

— Гадаю, тобі слід розповісти про все Хадеру,— зітхнув я, похитавши головою.

— Розповім,— зітхнув він у відповідь.— Скоро. Поговорю з ним найближчим часом. А Хабіб опам’ятається. Йому вже стало набагато краще. Тепер з ним вже можна говорити по-доброму. Він повинен зрозуміти.

Упродовж усієї нашої мандрівки ми пильно стежили за Хабібом і поступово зрозуміли, чому його виганяли муджагіди зі своїх загонів.

Із загостреним почуттям небезпеки, відчуваючи загрозу, що чигала на нас і зовні, й усередині, ми простували на північ — ішли переважно вночі, рухаючись уздовж гірського кордону в напрямку Патан-Хела. Біля хела, тобто села, ми повернули на північний захід, в пустельну гірську місцевість, де були джерела з холодною водою. Маршрут Хабіба пролягав оподаль від містечок і великих сіл, а також від людних шляхів, якими користувалися місцеві мешканці. Ми насилу подолали відстань від Патан-Хела до Каїро-Тана, від Гумаї-Хареза до Гаджі-Аґа-Мугаммада, перешли убрід річки між Ло-Карезом і Яару, петляли зиґзаґами поміж Мулла-Мустафою і маленьким селом Абдул-Хамід.

Тричі нас зупиняли місцеві розбійники й вимагали данину. Щоразу вони спочатку з’являлися на скелях і наводили на нас гвинтівки, а їхні «наземні сили» ховалися в укриттях, перешкоджаючи нашому просуванню вперед і відрізуючи шляхи до відступу. І щоразу Хадер піднімав біло-зелений прапор муджагідів з вишитою на ньому фразою з Корану:

Іналіллагей ва іна іллай гі раджаон

(Від Бога ми вийшли, до Бога і повернемося)

Хоча місцеві клани не визнавали цього Хадерового штандарту, його девіз викликав у них повагу, однак вони не відступалися від своїх вимог, аж Хадер, Назір та інші муджагіди заявляли, що група здійснює перехід разом з американцем і перебуває під його заступництвом. Місцеві розбійники, вивчивши мій паспорт і пильно подивившись в мої сіро-блакитні очі, вітали нас як товаришів по зброї і запрошували випити чаю і покуштувати їхнього частунку. Це було натяком: слід все-таки сплатити данину. Хоча ніхто з них і не хотів нападати на субсидійований США караван і позбуватися украй важливої для них американської допомоги, що давала змогу їм протриматися довгі роки війни, в їхніх головах усе ж таки не укладалося, що ми можемо пройти через їхню територію, не залишивши їм ніякої здобичі. З цією метою Хадер прихопив з собою запас товарів для бакшишу: зелені й блакитні шовки з уплетеними золотими нитками, топірці, ножі з товстими лезами і набори для шиття. Були там і цейсівські біноклі — Хадер подарував мені одного, і я користувався ним щодня,— окуляри зі збільшувальними скельцями для читання Корану і годинники індійського виробництва. Для вождів клану призначався невеликий запас золотих пластинок, кожна грамів з десять, з викарбуваним на них афганським лавром.

Хадер не просто передбачав ці розбійницькі напади — він розраховував на них. Коли з формальними знаками уваги було покінчено, а проблема данини врегульована, Хадер домовлявся з кожним лідером місцевого клану про поповнення запасів нашого каравану, що забезпечувало нас продовольством в дорозі й гарантувало допомогу в дружніх селах, Що перебували під контролем і заступництвом вождя клану.

Поповнення запасів було украй важливим. Військове спорядження, запасні частини, деталі верстатів і медикаменти, що їх ми везли з собою, мали пріоритетне значення і залишали мало місця для іншого вантажу, тож у нас було небагато фуражу для коней — не більше дводенного раціону,— а продовольства для людей і геть не було. Кожен мав флягу з водою для себе і для коней, але всі розуміли, що це недоторканний запас, який слід витрачати дуже ощадливо. Нерідко бувало, що ми випивали не більше склянки води за день і з’їдали маленький шматочок коржика. Вирушаючи в цю мандрівку, я вважав себе вегетаріанцем і завжди дотримувався фруктово-овочевої дієти, коли мав таку можливість. За три тижні походу, попотягавши коня через гори і холодні, як лід, річки, я так зголоднів, що неначе той вовк накинувся на запропоноване розбійниками напівпропечене м’ясо ягнят і кіз, віддираючи його зубами від кісток.

Круті гірські схили в цій місцевості були безплідні, все живе змели пронизливі зимові вітри, та долини яскріли смарагдовою зеленню. Там росли червоні зірчасті квіти, можна було зустріти й квіття з небесно-блакитними головками-помпонами. Росли низькі кущі з крихітними жовтими листочками — їх полюбляли наші кози — і різне гірське зілля, увінчане пишними шапками,— його поїдали коні. Багато скель поросло зеленим, як плоди лайма, мохом або блідими лишайниками. Після нескінченного каміння, що скидалося на сірі крокодилячі спини, ці прегарні зелені моріжки виглядали набагато ефектніше, ніж це було б на рівнині. Ми жваво реагували на кожен новий схил, укритий м’яким килимом, на рясний верес, що росте пучками,— нас тішив кожен вияв життя. Напевно, це було підсвідомою реакцією на зелений колір. Наші бійці, люди жорстокі й брутальні, брели біля своїх коней і раз у раз нахилялися, зриваючи квіти і збираючи їх у букетики,— їм хотілося просто відчути цю красу в своїх грубих мозолястих руках.

Мій статус американця допоміг нам під час переговорів з місцевими розбійниками, та коли нас зупинили утретє (і востаннє, до речі), нам довелося затриматися аж на тиждень. Намагаючись поминути маленьке село Абдул-Хамід, наш провідник Хабіб завів нас у невелику, але глибоку ущелину, достатньо широку, щоб проїхало троє чи й четверо вершників. З обох боків каньйону височіли круті скелі, які тягнулися майже на кілометр, після чого розступалися, відкриваючи довгу широку долину. То було ідеальне місце для засідки, тож Хадер їхав на чолі нашої колони з розгорненим