Читати книгу - "Шантарам"

Правою рукою я тримав повода, на ліву був намотаний хвіст коня, що йшов попереду. Моє лице майже торкалося гранітної стіни, стежка під ногами була завширшки з півметра. Звук ставав дедалі пронизливішим і гучнішим, аж два коня, охоплені інстинктивним страхом, зірвалися дибки і почали бити копитами. Потім виття переросло в оглушливий рев, що прокотився горами і скінчився сатанинським криком просто у нас над головами.

Кінь поперед мене брикнув і вирвав свій хвіст з моєї руки. Намагаючись утримати його, я втратив рівновагу і впав навколішки, подряпавши лице об кам’яну стіну. Мій кінь теж перелякався і хотів тікати, тож наосліп кинувся вперед. Я ще утримував поводи і скористався ними, щоб звестися на ноги, але кінь штовхнув мене головою, і я відчув, що падаю в прірву. Мені стало страшно: я завис у порожнечі, тримаючись за повід, якого міцно стискав у руці.

Розгойдуючись у вільному просторі над чорною безоднею, я відчував, що помалу, міліметр по міліметру, сповзаю вниз, пальці мої з рипінням ковзали сирицевим поводом, і я мав ось-ось полетіти у прірву. Зверху, на стежці, кричали люди. Вони намагалися заспокоїти худобу, гукали друзів. Чулося іржання і хропіння коней, в повітрі стояв запах сечі, кінських кізяків і поту смертельно переляканих людей. А ще я чув, як там, нагорі, відчайдушно човгає копитами мій кінь — він чимдуж намагався утриматися на стежині. І раптом я зрозумів: хоч кінь і сильний, та моєї ваги досить, щоб він не втримався на вузькій стежині й полетів услід за мною.

Намацавши у непроглядній пітьмі повід лівою рукою, я почав підтягатися до виступу, а потім учепився кінчиками пальців за край кам’янистої стежки, але, зойкнувши, знову зірвався у прірву. І знову повід утримав мене, і я завис над прірвою. Становище моє було відчайдушне. Кінь перелякано тряс опущеною головою — він розумів, що треба скинути вудила, вуздечку і збрую, а я знав, що він ось-ось це зробить. Загарчавши крізь зціплені зуби, я знов підтягнувся до виступу. Видершись на нього і ставши навколішки, я почав роззявленим ротом хапати повітря, аж раптом, покоряючись інтуїції, яка приходить на допомогу в найжахливішу мить, упорскуючи в організм порцію адреналіну, схопився на ноги і сахнувся праворуч. І тієї ж миті кінь, що був позаду, шалено брикнув ногою. Якби я лишився на місці, він угатив би мене копитом у скроню, і на цьому моя війна закінчилася б. Рефлекс, що спонукав мене відстрибнути, врятував мені життя: удар припав у бік і в стегно, і я відлетів до стіни, де притулився мій кінь. Я обняв його за шию, щоб заспокоїти себе, і дати опору своїй нозі й забитому стегну. Завмерши отак, я почув човгання кроків і відчув, як чиїсь руки зісковзнули зі стіни мені на спину.

— Ліне? Це ти? — запитав у темряві Халед Ансарі.

— Халед! Так! З тобою все гаразд?

— Звісно. Винищувачі, щоб їм!.. Дві штуки. Якраз у нас над головою, не вище ніж за сотню футів. Прокляття! Саме пройшли звуковий бар’єр. Ну і ревисько!

— Це росіяни?

— Не думаю. Навряд чи вони літають так близько до кордону. Швидше за все, пакистанські винищувачі чи радше американські літаки з пакистанськими льотчиками, що вдираються в повітряний простір Афганістану, щоб росіяни не дрімали. Вони літають не дуже далеко. Російські пілоти дуже добрі. Паки прагнуть не відставати від них, ось і літають тут. Ти упевнений, що з тобою все гаразд?

— Так, звісно,— збрехав я.— Мені стане набагато краще, коли ми виберемося з цієї клятої пітьми. Можеш називати мене слабаком, що наклав у штани, але я вважаю, що потрібно бачити стежку під ногами, коли намагаєшся вести коня над прірвою на висоті десятого поверху.

— Те саме можна сказати і про мене,— засміявся Халед. Це був неголосний і невеселий сміх, але він додав мені бадьорості.— Хто йшов услід за тобою?

— Ахмед,— відповів я.— Ахмед Заде. Я чув, як він лаявся по-французькому за моєю спиною. Думаю, з ним все гаразд. А за ним йшов Назір. І десь поряд був Махмуд, іранець. За мною йшло душ із десять, зокрема, два козопаси.

— Піду перевірю,— сказав Халед, заспокійливо поплескавши мене по плечу.— А ти продовжуй іти — просто рухайся обережно попід стіною ще сотню ярдів. Це недалеко. Коли вийдеш з цієї ущелини, з’явиться місячне світло. Успіху.

І поки я не досяг блідої оази місячного світла, я відчував спокій і певність. Потім ми рушили далі, притискаючись до холодних сірих стін каньйону, і за декілька хвилин знов опинилися в темряві: з нами лишилися тільки віра, страх і воля до життя.

Ми так часто йшли вночі, що мені здавалося, наче ми пробираємося до Кандагара навпомацки, простуємо наче сліпці, шукаючи шлях пучками пальців. І як сліпі своєму поводиреві, ми беззастережно довіряли Хабібу. Жоден з афганців нашої групи не жив у прикордонних районах, тож усі ми залежали від його знання потаємних стежок і прихованих від очей гірських проходів.

Хабіб, утім, викликав значно менше довіри, коли не вів за собою колону. Одного разу я натрапив на нього під час привалу, видершись на довколишні скелі у пошуках відокремленого місця, щоб сходити до вітру. Стоячи навколішки перед квадратною брилою, Хабіб щосили бився об неї головою. Я кинувся до нього і виявив, що він плаче. Кров з розбитого лоба текла по обличчю, змішуючись зі сльозами в бороді. Змочивши водою з фляги ріжок свого шарфа, я стер кров з його голови й оглянув рани. Вони були неглибокі. Він не став чинити опору і дозволив мені відвести його назад в табір. Прибіг Халед і допоміг мені накласти мазь на рани Хабіба і забинтувати його лоба.

— Я залишив його самого,— бурмотів Халед.— Думав, він молиться. Він сказав, що хоче помолитися. Але у мене було таке передчуття, наче...

— Думаю, він і справді молився,— сказав я.

— Він дуже турбує мене,— зізнався Халед. Його сумні очі були переповнені гарячковим страхом.— Він ставить всюди розтяжки, а під накидкою в нього з десяток гранат. Я намагався пояснити йому, що ці розтяжки — ганебна зброя: вони можуть убити місцевого пастуха-кочівника або одного з нас так само легко, як російського або афганського солдата. Але він вдав, ніби не зрозумів. Тільки посміхнувся і став усе робити потайці. Вчора закріпив вибухівку на конях. Сказав, що повинен бути упевнений: вони не потраплять до рук росіян.