Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

собою паличку з кілечком на кінці для видування мильних бульок. Коли він подув, утворилася водяна куля. Він струснув пальцями у бік цеберки з водою, що стояла біля печі, і куля обернулася на крижану, підпливла до цеберки і хляпнулась у неї, розбризкавши воду. — Точно в яблучко, — прокоментував він.

Елізабет захихотіла і випустила у повітря потік водяних бульок, які лускали й проливалися малесенькими дощиками.

— Хоч невідоме тобі не до вподоби, тобі доведеться інколи мати з ним справу, Діано. Коли я вперше посадовив тебе на триколісний велосипед, ти страшенно перелякалася. І швиргала кубиками об стіну, коли вони не бажали складатися так, як бажала ти. Усі ці кризові ситуації ми проходили. І я впевнений, що зможемо впоратися і з нинішньою. — Батько виставив руку.

— Але це так…

— Непросто? Суперечливо? Таке життя. Воно також є непростим і суперечливим. Облиш своє прагнення до бездоганності. — Батько змахнув рукою, розкривши всі ниті, які зазвичай залишаються невидимим для ока. — У цій кімнаті — цілий світ. Пізнавай його. Але не поспіхом.

Я уважно придивилася до структур і побачила згустки кольорів довкола відьом, які позначали силу кожної з них. Стрічки води та вогню оточували мене безладною плутаниною контрастних відтінків. Мене знову охопила паніка.

— Викликай вогонь, — невимушено сказав батько, наче це було так просто, як, скажімо, піцу замовити.

Мить повагавшись, я зігнула палець і забажала, щоб до мене підійшов вогонь. Його кінчик зачепив помаранчево-червону нить, і коли я випустила повітря крізь стиснуті губи, то з мене вилетіли десятки маленьких вогнистих бульок, схожих на світлячків.

— Чудово, Діано! — скрикнула Кетрін, сплеснувши руками.

В інтервалі між появою вогняних бульбашок та сплеском рук моїй вогнедишній звірючці захотілося на волю. Бену скрикнув зі спини мого батька, а дракониха відгукнулася.

— О, ні, — невдоволено скрипнула я зубами.

— Не позбавляй її втіхи. Вона ж дракон, а не золота рибка в акваріумі. Чому ти завжди намагаєшся вдавати, що магія — це щось тривіальне й буденне? Випусти її — нехай летить!

Я на хвильку секунди розслабилася, і мої ребра розм’якли й на мить відстали від хребта, мов листки книги від корінця. І мій дракон, скориставшись цією скороминущою можливістю, змахнув крилами, які з сіреньких і ледь помітних перетворилися на сяйно-райдужні. Звивши хвоста тугим вузлом, драконка стрімко закружляла кімнатою, ловлячи вогняні бульки і ковтаючи їх, мов льодяники. Потім вона переключила свою увагу на водяні бульки батька, наче то було вишукане шампанське. Прикінчивши всі ласощі, дракончик завис у повітрі переді мною, виляючи хвостом, мов песик, що виканючує щось смачненьке. Нахиливши голову, звірючка стала чекати.

— Хто ти така? — спитала я, дивуючись, як же їй вдалося поєднати в собі суперечливу енергію води та вогню.

— Ти, але не ти, — закліпала драконка і стала уважно придивлятися до мене своїми блискучими, як скло, очима. На кінчику її схожого на лопату хвоста завертівся, балансуючи, клубок енергії. Вогнедишна тваринка ляснула хвостом — і той клубок енергії опинився у моїх складених чашкою долонях. Він був точнісінько такий, як і той, що я кинула колись Метью в Медісоні.

— А як тебе звуть? — пошепки спитала я.

— Можеш звати мене Кора, — відповіла вона мовою диму й пари. Кора сіпнула на прощання головою, розтанула, перетворившись на сіру примару, — і зникла. Я відчула, як вона важко гупнулася всередині мого тіла, огорнула мою спину крилами і завмерла.

Я полегшено зітхнула.

— Це було просто приголомшливо, манюня, — сказав батько і заохотливо вщипнув мене. — Ти думала вогнем. Здатність співпереживати — це потаємний шлях до багатьох проявів нашого життя, включно з магією. Поглянь-но, якими яскравими стали тепер ниті!

Скрізь довкола нас світ світився й мерехтів безліччю можливостей. А в кутках кімнати синьо-бурштинове плетиво невпинно ставало дедалі яскравішим, застерігаючи нас, що час уже починав дратуватися. Йому вривався терпець.

38

-Мої два тижні скінчилися. Мені час повертатися. — Ця батькова фраза була цілком очікуваною, але все одно я відчула її, мов удар. Я опустила повіки, щоб приховати сльози, що виступили у мене в очах.

— Мати подумає, що я захопився якоюсь торговкою апельсинами, якщо не повернуся невдовзі.

— Продавці апельсинів — це, скоріше, з сімнадцятого сторіччя, нарочито невимушено сказала я, перебираючи ниті у себе на колінах. Я вже почала невпинно прогресувати у всьому: від простих заклинань від головного болю до складніших плетив, які могли збурити хвилі на Темзі. Я переплела пальці золотими та блакитними пасмами. «Сила й розуміння».

— Ти диви! Молодець, Діано! — Батько обернувся до Метью. — Швидко оговталася від потрясіння.

— Це ви мені кажете? — сухо зіронізував Метью. Вони обидва покладалися на гумор, щоб згладити гострі моменти в їхньому спілкуванні, і від цього обидва ставали просто нестерними.

— Я радий, що з тобою познайомився, Метью, незважаючи на оту страшну гримасу, яку ти корчиш, коли тобі здається, що я командую Діаною, — посміхнувся батько.

Ігноруючи їхні взаємні кпини, я вплела жовту мотузку в золотисто-блакитну. «Переконання».

— А ти можеш побути до завтра? Негоже пропускати святкування. — Був переддень літнього сонцестояння, і все місто перебувало у святковому настрої. Побоюючись, що такий аргумент не буде достатньо спокусливим, я почала безсоромно апелювати до чисто наукових інтересів свого батька. — До речі, матимеш змогу познайомитися з багатьма народними традиціями.

— Народні традиції? — розсміявся батько. Дуже хитро з твого боку. Звісно, я зостануся до завтра. Енні зробила мені віночок із квітів, і ми з Вілом підемо до Волтера, посидимо, покуримо. А потім я сходжу в гості до отця Габбарда.

Метью нахмурився.

— Ти знаєш Габбарда?

— Аякже. Я представився йому, коли приїхав. Я мав це зробити, бо він тут керує. Отець Габбард досить швидко вирахував, що я — батько Діани. У вас, вампірів, потрясаючий нюх. — Батько приязно поглянув на Метью. — Цікавий чоловік, має власні ідеї стосовно співжиття всіх створінь як однієї великої й щасливої родини.

— Це співжиття перетворилося б на повний хаос, — зазначила я.

— Ми нормально дожили до сьогоднішнього вечора: три вампіри, відьма й відьмак, демон та двоє людей і ще пес — усі під одним дахом. Не поспішай відкидати нові ідеї, Діано, — сказав батько, несхвально поглянувши на мене. — Після отця Габбарда я, мабуть, піду потиняюся з Кетрін та Марджорі. Цієї