Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– Ні, річ не в мені, а в тому дивному проклятті, що нависло, немов сокира над нашим родом... 

– То ти боїшся за моє життя? – уточнила Олеся, вислухавши  сумніви Ренальда.

– Якщо вибір стоїть між коханою жінкою і дітьми, то я виберу кохану...

– І ти думаєш, що сьогодні могло щось вийти? – несподівано запитала вона, торкаючись свого живота. 

– Усе сталося так стрімко, що я забув про запобіжні заходи, – спокійно промовив Ренальд.

– Ага. І чим ви тут захищаєтеся?

– Зазвичай, нічим. Але є спеціальні трав'яні настої.

– І ти вмієш їх готувати?

– Вмію. Я думав про це вже давно, бо не хотів ризикувати тією, яка буде поруч... 

–Тоді розслабся, мій милий. Зараз такий час, що в мене нічого не буде, – сказав Олеся з неймовірним полегшенням, валяючись йому на коліна.

– Ти в цьому впевнена?

– Майже... Я добре знаю своє тіло, воно мене ще жодного разу не підводило. Звісно, може всяке трапиться.  І потім... Навіть Маріл визнає, що багато чого змінилося і в пророцтві, і в перебігу інших подій. То чому б і вашому прокляттю не згинути?  А цей Саур так взагалі, чаклун, яких пошукати. Чому б не запитати його, наскільки це серйозно? Мені, знаєш, все одно, але я не хочу, щоб ти мучився і страждав...

– То ти приймаєш мою пропозицію? – завмираючи серцем, запитав Ренальд.

Олеся все більше й більше захоплювала його, і він розумів, що тепер не зможе без неї ні жити, ні дихати...

– Я приймаю пропозицію поїхати з тобою в Даяд, після того, як  все закінчиться... Я згодна пити цей твій настій, зрештою, я ще й сама не хочу мати дітей... надто рано... ось, може, років до тридцяти.

– Я люблю тебе, – сказав Ренальд.

– Я теж тебе люблю... У колишньому своєму житті, я так відверто могла говорити тільки з Лікою.

– Ліка теж може поїхати з нами... 

– Було б чудово, але її чекає  інша доля! – зітхнула Олеся, – я поки що не можу тобі сказати, але гадаю, що Маріл і Адвіан дозволять посвятити тебе в цю таємницю... Дивись-но, – раптово змінила вона тему, –  за вікном усе ще темно!

– А свято затихає... Скоро світанок, – промовив Ренальд, розсіяно проводячи долонями по її гарячій, ніжній шкірі. 

– Тоді я не хочу витрачати даремно час, – прошепотіла вона, ковзнувши вгору, до його губ.