Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Ряса ще не робить людину ченцем, пане… Не знаю просто, як вас величати.

— Моє прізвище фігурує на дверях.

— Бачила, але не знаю, як вас звати. Ви як би мене називали?

Питання ставить мене у скрутне становище, хоча, повернувшись із роботи, я застав передбачливо покладену на стіл у холі її візитну карточку: «Розмарі Дюмон, студентка, Берн». Чудово гравірована карточка, до того ж зовсім недавно надрукована, судячи по тому, що фарба ще трохи розмазується.

— То залежить… — бурмочу я. — Якщо ви маєте намір залишитися надовше, я називав би вас Розмарі, оскільки ми й так колись дійдемо до цього. А якщо ви незабаром поїдете…

— У такому разі називайте мене Розмарі, дорогий П'єре.

Вона вимикає плитку, ставить сковорідку на заздалегідь приготовлену дерев'яну підставку, але, перш ніж сісти за стіл, робить два кроки до вікна й різким рухом опускає штору. Ви, мабуть, помітили, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу.

Деякий час дама-хіпі їсть мовчки: очевидно, таки добре зголодніла. З'ївши половину, вона ні з того ні з сього запитує:

— Вам подобаються імпресіоністи, П'єре?

— Признатись, я не дуже розрізняю усі ці школи: імпресіоністи, експресіоністи…

— Як можна плутати імпресіонізм з експресіонізмом? — дивиться вона на мене з явним докором.

— Ну так… без ніякого утруднення.

— Але ж самі слова мають різний зміст!

— О слова!.. Слова, ярлики, фасади…

Розмарі кидає на мене швидкий погляд, потім знову зосереджує свою увагу на тарілці.

— По суті ви маєте рацію, — зауважує жінка трохи згодом. — Тут, як звичайно, назви не збігаються з явищами І все ж таки ви не можете твердити, що зовсім не чули про таких художників, як Моне, Сіслей, Ренуар…

— Останнє прізвище мені справді щось нагадує, — признаюсь я. — Нагадує якихось голих жінок. Дуже червоних. І страшенно товстих.

— Ясно, — киває Розмарі. — Ви не належите до сучасних мужчин з широкими культурними запитами. Ви — вузький спеціаліст. Не знаю тільки, в якій саме галузі.

— Моя спеціальність зовсім буденна: стараюся нажити гроші.

— Усі до цього прагнуть, хоч і різними способами.

— Мій спосіб — торгівля. Точніше — імпортно-експортна діяльність. А ще точніше — продовольчі товари. Я взагалі думаю, що у вашій класифікації типів для мене відведено останнє місце: тип людини-егоїста.

Вона відсуває тарілку, знову окидає мене швидким вивчаючим поглядом і зауважує:

— «Тип людини-егоїста»? Вважаю зайвим виділяти такий тип, тому що протилежного типу немає.

— Як це «немає»? А філантропи, шукачі істини, навіть ваші імпресіоністи?

— Немає, немає, — заперечливо хитає головою жінка, наче уперта дитина. — І ви чудово знаєте це.

Потім озирається і зупиняє свій погляд на пачці «Кента». Я пропоную їй сигарету і клацаю запальничкою.

— Сама суть життя, — продовжує вона, — це привласнювання і засвоювання. Привласнювання і засвоювання привласненого: квітка своїм корінням грабує і висмоктує землю, тварина знищує рослинність або інших тварин, а людина… людина ще в зародку смокче життєві запаси організму матері, щоб потім смоктати молоко з материних грудей, а ще пізніше — привласнювати все, що вона зможе привласнити. І якщо, наприклад, ми з вами ще живемо, якщо оточення нас ще не пошматувало, то це тільки тому, що можливості і сили більшості людей дуже мізерні…

— Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що всі крадуть?

— А ви тільки тепер довідуєтесь про цю дрібницю? До чого б ви не простягли руку, воно вже, без сумніву, комусь належить. Отже, якщо ви його берете, ви когось грабуєте… Закони і мораль лише регламентують грабіжництво, а не скасовують його.

— Поганих речей навчають вас у школі, — констатую я меланхолійним тоном.

— Цих речей навчаються не в школі, а в житті, — уточнює Розмарі, спрямовуючи на мене визивний погляд разом із густим струменем диму.

— В якому житті? Житті бідних бездомних студентів?

— Завдяки вам я вже не бездомна. Але, хоч незручно, мушу додати, що я й не бідна. Батько мій склав чимало грошей якраз вашим способом — торгівлею.

— В якій галузі?

— Не в продовольчій, а в годинниковій. Але це деталь.

— Яка не заважає вам третирувати його як злодія.

— Не розумію, навіщо його щадити, коли всі інші навколо також злодії.

— І ви теж?

— Звичайно, раз я живу на його крадені гроші.

— Логічно! — киваю я й дивлюсь на годинник. — Думаю, пора спати.

— Справді. Я занадто розбазікалась.

— Мабуть, червона книжечка Мао завжди у вас під подушкою…

— А якби й так, то що? — вона знову з викликом дивиться на мене.

— Нічого, звичайно. Це питання смаку. Але оскільки зайшла мова про смак, то дозвольте сказати вам, що ця уніформа хіпі зовсім не пасує вам. Ваше тіло, Розмарі, заслуговує на кращу долю.

Я бажаю їй доброї ночі й піднімаюсь до себе нагору. Можливо, це й випадковість, але я вже ніколи більше не бачив її у тих обтріпаних джинсах і в нехлюйському светрі.

«Не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…»

Слід визнати, що відколи Розмарі оселилась у домі, вона дотримується всіх пунктів цієї декларації, крім одного: вона існує. І чудово знає це. Причому намагається, щоб і я це знав. Отож, повернувшись надвечір з лекцій, вона граціозно похитується на високих каблуках, від чого промовисті обриси стегон і бюста ніби ще більше оживають, а очі, — такі очі гріх було б закривати окулярами, — дивляться на мене так визивно-пустотливо-обіцяюче, що… Що неможливо абстрагуватися від її існування.

— Нудьгуєте? — запитує дама, кидаючи сумку й рукавички на диван.

Перш ніж я зберуся на відповідь, вона додає:

— Тоді давайте повечеряємо, а потім будемо нудьгувати разом.

Власне кажучи, з нею нудьга майже не загрожує. Вона без кінця міняє свої наряди, які привезла у трьох чималих валізах, і повертається додому ввечері то одягнена по-світськи, елегантно, ніби щойно з дипломатичного коктейлю, то виряджена у спортивну сукню з білим комірцем, наче розпещена мамина донька, то затягнута у строгий чорний костюм, як особа з ділового світу. Вона весь час міняється не тільки щодо зовнішнього вигляду, а й щодо манер, поведінки, настрою, думок: весела або задумлива, балакуча або мовчазна, артистично настроєна або грубо практична, стримана чи агресивна, лицемірна або одверта, хоча одвертість цієї жінки-хамелеона досить важко визначити.

— Ви втомлюєте мене своїми звичками хамелеона.

— Сподіваюсь, ви знаєте, що таке хамелеон…

— Якась ящірка, здається.

— Що за вульгарні смаки — порівнювати мене з плазуном!

— Я маю на увазі не плазуна, а мінливість.

— Тоді порівнюйте мене