Читати книгу - "Пан Ніхто"

У кутику блідих, безкровних губ завжди висить сигарета. Незапалена сигарета. Іноді він виймає її й кидає у попільничку, але невдовзі бере нову і також, не запалюючи, кладе на звичне місце — в кутик губів. Мабуть, Горанов не дозволяє курити. Або ж лікарі забороняють.

Час від часу старий різко підводить голову і впирається поглядом у вікно, інколи і Пенев дивиться туди ж, немовби за цим темним вікном причаїлося щось невідоме й небажане. Потім гра йде далі. Триває вона звичайно до одинадцятої, після чого обидва кидають карти, а переможений — ще й якісь банкноти. Партнери покидають хол, світло гасне. Спектакль закінчено.

Прикрий і пустопорожній спектакль, якраз у стилі цього тихого й сонного кварталу за Острінгом, де при бажанні можна заспокоїти свої нерви або ще більше розладнати їх. І якраз у стилі цього милого старого Берна, де вулиці порожніють після восьмої і де можлива єдина притичина: Бенато заляпає ваш костюм міланським соусом чи пропалить ваш рукав цигаркою.

Минуло цілих два тижні, й нарешті якось уранці сталося щось незвичайне. У двері до мене подзвонили. Не з чорного входу, куди постачальники приносять продукти, а з парадного.

Відчиняю — переді мною молода дама. Не думайте, що йдеться про самку голлівудського типу, яка звичайно закручує голову героєві. Дама без особливих прикмет, взагалі з тих, яких на вулиці минають, не проводжаючи поглядом. Середній ріст, строгий сірий костюм і не дуже цікаве обличчя, частково сховане за великими димчастими окулярами.

— Я прийшла з приводу квартири, — прозаїчно сповіщає відвідувачка.

— Якої квартири?

— Тієї, яку ви здаєте по найму.

— Немає такої, — відповідаю.

— А об'ява?

— Ах, так, об'ява… Я просто забув зняти її, — кажу, згадавши про маленьку картку над входом до садиби.

— Може, ви все-таки знаєте десь поблизу вільне помешкання… — провадить дама.

— На жаль, не знаю. Було в сусідньому будинку, але також вже зайняте.

— Дивно… А мені казали, що тут повно вільних квартир.

— Поняття не маю. Може, і є, — знехотя мимрю я, поглядаючи на годинник.

Після цього вона киває мені на прощання і йде до свого червоного «фольксвагена», що стоїть перед входом.

Наступний ранок знов починається з незвичайної події. І знову це дзвінок у двері — не з чорного входу, а з парадного. Переді мною знов стоїть дама, однак я не зразу впізнаю у ній вчорашню відвідувачку. Пастельно-фіолетова сукня з дорогого вовняного матеріалу щільно облягає тіло, підкреслюючи привабливі лінії постави і щедрі форми бюста. Обличчя, не прикрите нічним метеликом димчастих окулярів, сяє у чарівній усмішці. Усмішці соковитих губ і чорних очей під темними віями.

— Я знову прийшла з приводу квартири, — повідомляє дама.

— Але ж я сказав, що немає, — відповідаю, намагаючись опам'ятатися від здивування. — Якщо ви помітили, вже й об'яву знято.

— Помітила, правильно, — підтверджує незнайома, осяваючи мене усмішкою. — Але повірте, ніде поблизу не можу знайти чогось підходящого. І оскільки я довідалася, що ви самі… Мене задовольнив би один поверх, навіть у крайньому випадку одна кімната. Отже, я подумала собі, що…

Я також про щось думаю собі, навіть готуюся надати своїй думці словесної форми і випровадити нахабу до дідька, але вона випереджає мене і з тією ж милою усмішкою додає:

— Невже ви залишите бездомну людину під відкритим небом… у цю холодну дощову осінь… Запевняю вас, що я не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…

Поки вона розігрує свою невеличку роль, мої думки скеровуються в іншому напрямку. Кінець кінцем ця жінка має якусь мету, міркую я собі. І за цю мету навряд чи обрано мене. Отже, не завадить з'ясувати, куди вона мітить. Крім того, таке сусідство може виявитись корисним. І, зрештою, моя кімната біля холу таки зовсім зайва.

— Ви просто краєте моє серце, — мимрю я. — Я б вам відступив кімнату на нижньому поверсі при спільному користуванні холом. Але більше нічого.

— Я з першої ж хвилини зрозуміла, що ви людина великодушна, — теревенить дама, заходячи в будинок. — Навіть спільне користування холом… Тепер уже ви краєте моє серце…

— Я відступив би вам його весь, — відповідаю сухо, — якби не телевізор. Якраз тепер, знаєте, йде ота серія «Чорне досьє».

— Але тут чудово! — вигукує незнайома, опинившись у просторому холі, на який я вже частково втратив права. — І все зелене… Мій улюблений колір…

Сусідня кімната, як і суміжна з нею ванна, також викликають схвалення. Однак, усупереч звичайній жіночій психології, дама приділяє менше уваги ванні, аніж вигляду, що відкривається з вікна. А вікно виходить в основному на віллу Горанова.

— Думаю, краще вже залагодити питання з наймом, — пропонує жінка, коли ми вже вертаємось у хол.

— Не варто поспішати, — заперечую я. — До того ж мені пора на роботу. Ось вам ключ від зовнішніх дверей. Виготовите собі дублікат, а оригінал покладете в скриньку для листів.

Я киваю на прощання і виходжу зі спокійним виглядом мужчини, котрий може дозволити собі розкіш залишити вам свою квартиру просто так лише тому, що він — порядний і нудний громадянин, якому нічого приховувати.

Надвечір, повернувшись додому і дістаючи ключ із умовленої схованки, я мало не наштовхуюсь у дверях на якусь молоду особу невизначеної статі у крислатому капелюсі, грубому товстому светрі і сірих джинсах.

«Вже почалися й відвідування», — думаю собі, але в цей момент хіпі здається мені підозріло знайомим.

— На маскарад? — запитую я, переконавшись, що асексуальний тип — це не хто інший, як моя така жіночна піднаймачка.

— На мистецьку дискусію, — уточнює дама-хіпі.

— А, розумію. Тому ви так мальовничо одяглися?

— Інакше мене не приймуть за свою. Нема нічого неприємнішого, ніж коли тебе вважають за чужака.

Керуючись саме цією максимою, незнайома влаштовується у моєму домі, наче своя людина. Взагалі почувається тут як у себе вдома. Причому робить це без тіні нахабства, так природно, що я навіть не відчуваю цього.

У той самий вечір, повернувшись зі згаданої дискусії, вона опускається в крісло й невимушено доводить до мого відома:

— Ох, умираю з голоду.

— Холодильник до ваших послуг, — кажу я.

— А ви складете мені компанію?

— Чому б і ні? «Чорне досьє» вже закінчилось. І ми йдемо на кухню.

Порившись у холодильнику, дама-хіпі дістає саме те. що вибрав би і я, найпрозаїчніше і найбільш насущне — яйця і шматок шинки.

— Ви ніколи не опускаєте штори? — запитує жінка, ставлячи сковорідку з маслом на газову плитку.

— Навіщо їх опускати?

— Невже не підтримуєте зв'язків з протилежною статтю?

— Ви перша. А