Читати книгу - "Свобода"

людей зі сторони Кентербридж-естейтс. Він повернувся до свого автомобіля і поїхав додому, де жінка, яку звали Петті, сиділа на ґанку у темноті. Вона була одягнена у блакитні джинси та товсту вельветову куртку. Вона зігнула ноги і притиснула їх до грудей, намагаючись зігрітися, а підборіддям Притиснулася до колін.

Він заглушив мотор і доволі довго чекав, майже двадцять чи тридцять хвилин, поки вона підведеться та заговорить до нього, якщо вона приїхала сюди саме за цим. Але вона відмовлялася вставати, і врешті-решт він зібрав свою сміливість, щоб вийти з машини й направитися до будинку. Він різко зупинився на порозі, не більш ніж за крок від неї, щоб дати їй можливість говорити. Але її голова залишалася нахиленою. Його власна відмова від розмови з нею здавалася настільки дитячою, що він не міг не посміхнутися. Але ця посмішка була небезпечною поступкою, тому він брутально подавив її, набираючи кам’яного вигляду. Отож він увійшов до будинку і зачинив двері за собою.

Одначе його неприступність слабшала. Він не міг не чекати у темноті, біля дверей, ще один довгий проміжок часу, можливо годину, напружуючи слух, щоб почути, чи не рухалася вона, намагаючись не пропустити навіть дуже слабкого стуку в двері. Але у його уяві стояв саме той епізод, коли Джесіка казала йому про те, що необхідно бути чесним: що він мав віддати шану своїй дружині хоча б тим, що ввічливо попросив би її піти. І тепер уже, після шести років мовчання, він відчував, що промовити хоча б одне слово означало б повернути все. Це б звело нанівець його відчуженість і відкинуло б усе, що він мав за цим на увазі.

Врешті-решт, наче прокинувшись від напівсну, він увімкнув світло й випив склянку води. Потім почав ритися у своїй шухляді, вибравши компроміс. Він міг би хоча б глянути, що там світ хотів йому повідати. Спочатку він відкрив бандероль із Джерсі-сіті. Усередині не було жодного листа, тільки компакт-диск у непроникній пластиковій обгортці. Виявилося, що це був маленький соло-альбом Річарда Катца. На передньому плані етикетки був краєвид із надписом «Пісні для Волтера».

Він почув пронизливий крик болю, свій крик, неначе кричав хтось інший. Ідіот, ідіот, це нечесно. Він розвернув компакт-диск, його руки тремтіли, і прочитав список пісень. Перша пісня називалася «Двоє дітей — добре, а якщо їх немає зовсім, то ще краще».

— Боже, який же ти кретин, — сказав він, посміхаючись та плачучи. — Як же це несправедливо, кретин.

Після того, як він погаласував з приводу несправедливості та з приводу того, що, можливо, Річард не був таким уже безсердечним, він поклав диск назад у бандероль і відкрив пакунок від Петті. У ньому містився рукопис, з якого він прочитав лише один маленький абзац. А потім він підбіг до дверей, відчинив їх і почав розмахувати перед жінкою сторінками.

— Я не бажаю цього! — крикнув він на неї. — Я не буду тебе читати! Я хочу, щоб ти взяла це, пішла до своєї машини й відігрілася, бо зараз надворі до біса холодно.

Вона, між тим, тремтіла від холоду, але заклякла у своїй зіщуленій позі, і тому не подивилася, що він тримав у руках. Навіть навпаки, вона ще більше опустила голову, наче він хотів ударити її.

— Повертайся в машину! Відігрійся! Я не просив тебе приїжджати сюди!

Цієї миті її, можливо, особливо пройняв дрож, але, здалося, вона кивнула головою.

— Я обіцяю, що зателефоную, — сказав він. — Обіцяю, що поговорю з тобою по телефону, якщо ти підеш зараз та відігрієшся.

— Ні, — дуже тихо промовила вона.

— У такому разі, сиди тут і мерзни!

Він гримнув дверима і направився в інший кінець будинку, вийшов через чорний хід, спустився до самого озера. Він мав намір заморозити себе, якщо їй так хотілося замерзнути. Якимось чином він ще тримав її рукопис. На іншому боці озера виднілися занадто палаючі вогні Кентербридж-естейтс: там величезні телеекрани вивалювали на глядачів усі події в світі, які той світ вважав важливими. Усі зараз у своїх теплих кімнатках, електростанції «залізного поясу», що працюють на вугіллі, подають електрику через енергетичну систему. А арктичне повітря вже доволі холодне, щоб надсилати холод у жовтневі ліси помірного клімату. Як би мало він не знав про життя, він ніколи не знав менше, ніж тепер. Але в міру того, як холодне повітря переставало бадьорити, а навпаки, ставало загрозливим, морозячи його кістки, він почав хвилюватися за Петті. Коли в нього почали цокотіти зуби, він повернувся на пагорб, обійшов будинок і знайшов її на ґанку — вона все ще щулилась, але скотилася зі сходів і лежала головою на траві. Вона більше не тремтіла, і це насторожувало.

— Добре, Петті, — сказав він, стаючи на коліна. — Тобі погано, чи як? Я впущу тебе.

Вона трохи поворухнулась, але її тіло закостеніло, м’язи наче втратили еластичність, тепло не виходило крізь вельветову тканину її куртки. Він спробував поставити її на ноги, але не вийшло, і тоді він заніс її до будинку, поклав на диван та вкрив ковдрою.

— Це було так по-ідіотськи, — зітхнув він, ставлячи чайник на плиту. — Люди від такого помирають. Петті! Аби замерзнути до смерті, не обов’язково мати на вулиці двадцять градусів морозу, достатньо й нуля. Це безглуздо сидіти там так довго. Тобто я хотів спитати, як довго ти вже живеш у штаті Міннесота? Ти так нічого й не навчилася? Як же це до біса безглуздо з твого боку.

Він додав вогню на плиті, приніс їй кухоль гарячої води і допоміг їй прийняти сидяче положення, щоб попити; але вона розлила воду на підлогу. Коли він спробував дати їй ще, вона похитала головою і неясно пробубоніла щось на знак протесту. Її пальці були крижаними, а руки та плечі просто холодними.

— Припини, Петті, це так безглуздо. Про що ти думала? Це найбезглуздіша річ з усіх, що ти мені зробила.

Вона заснула, поки він роздягався, і прокинулася лише ненадовго, коли він відвернув ковдру і знімав з неї куртку, а також намагався зняти з неї штани. Зрештою він ліг поруч із нею, залишивши на собі лише кальсони, і натягнув ковдру і на себе і на неї.

— Не засинай, добре? — попрохав він, обійнявши її якомога міцніше, щоб зігріти її тіло, холодне як мармур. — Найбільш безглуздим для тебе зараз була б втрата свідомості.