Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

матері?.. Лайно, Пірсе, та в тебе ж цілий вагон рідні! Май на увазі, лише цього року «штормовики» вже відловили двох дилерів зі Спенглерса, що працювали в Бронксі. І кулями вони нічого й нікого не поливали. Ні, містере, цього разу вони просто відтяли голови тим двом, а потім поміняли ті голови місцями. Чому б тобі не зробити собі послугу — і дочекатися, доки всі помруть? Братику, якщо це банда, про яку ми говоримо, тобі, можливо, не доведеться чекати дуже довго. Глянь на мене. Я нібито розбираюся в цих справах краще за тебе. Мене ж якось навіть на телебаченні показували, знаєш? Двічі балакав про війну і мир. Усі на мене дивились і, мабуть, думали: ось той, хто вийшов з гето. Але... так, за цим було ціле життя, повне лайна, але... Навіть я, той, хто, здавалося б, знає краще і може сказати більше, — де ти мене оце знайшов? Сам бачиш де...

Як щодо Джосі?

Ні, мій юначе, такий, як він, у в’язниці не сидить. Насправді, я думаю, що після сімдесят п’ятого року він не бачив в’язниці. Якій поліції, якій армії під силу спробувати його взяти? У Копенгагені я не був із сімдесят дев’ятого року, але напуваний про нього. Братику, це як комуністична країна, яку показують у новинах. Повсюдно плакати, і стінописи, і малюнки — з Папою Ло та Джосі. Жінки називають своїх дітей Джосі Перший і Джосі Другий, хоча він і не трахав нікого, крім своєї дружини... а, ні, вони ж насправді не одружені. По-своєму він непересічний, і все ж — це класичний бандюган. Але все одно, щоб схопити Джосі, доведеться спочатку покласти весь Копенгаген, і навіть тоді це буде під питанням. Тобі також доведеться «повалити» і його уряд. Що я маю на увазі під урядом? Та ну, Алексе Пірсе, яким, на твою думку, шляхом партії влади вдалося виграти вибори вісімдесятого року?..

Ти знаєш, що я починаю вловлювати щодо тебе? Ти, безумовно, репортер. У цьому нема сумніву. Ти вмієш проникати куди треба і збирати інформацію, особливо ту, яку люди давати тобі не планували. Глянь, наприклад, що ти видобув з мене буквально за сьогодні. Ти ставиш правильні запитання — чи принаймні схожі на правильні, такі, які змушують людей говорити. Але знаєш, що з тобою не так? А можливо, так і треба, і це просто зайвий раз доводить, що ти — репортер. Ти не можеш відчути, як це все розкласти по поличках і зібрати докупи. А може, це відчуття в тебе є, але просто ти не знаєш, як з цим реально впоратися. Кумедно, еге ж? Джосі Вейлз женеться за тобою через щось, чого ти міг навіть не робити. О, ти уже розумієш причину? Тому й пишеш книжку? Бо ти зрозумів це, чи пишеш, щоб зрозуміти?

У мене до тебе запитання. Я хочу точно знати, коли Ямайка тебе зачепила. Ні, я не хочу знати чому; ти почнеш молоти ту ж дурню, яку незмінно починають молоти білі, коли говорять про Ямайку, — начебто вона шльондра з такою солодкою поцькою, що ти просто не зміг устояти, або іншу подібну маячню. Так колись сказав якийсь крекер, з членом в один дюйм, — але раз у тебе є ямайська жінка, то, мабуть, член у тебе більший за один дюйм. Тож «виклади все мені», як кажуть америкоси: що там у тебе з Ямайкою? Прекрасні пляжі? Ти ж знаєш, Пірсе: ми — більше, ніж пляж, ми — країна.

Оу.

Дякую, що не вішаєш мені на вуха стару гівняну локшину. Так, це діра, справжня велика діра з гівном. Тут жарко, як у пеклі, рух завжди повільний, і далеко не всі люди усміхнені, і ніхто не зустрічає тебе словами «без проблем, чуване», е, ні — якраз проблем тут, по самі вуха, можна заробити на раз-два. Усе тут просякнуте розпустою, сексом і небезпекою, і реально, реально, реально нудне. Зізнаюся чесно, мені це теж дуже не подобається. Однак глянь на нас обох. Зміни обставини — і ми багато б віддали, щоб повернутися. Хоча це дуже непросто, еге ж? Ти маєш рацію: цю країну важко не порівнювати з жінкою. Вітаю, з твого боку це дуже не по-білому.

Яка ж антикульмінація? Ще й яка кульмінація! Але мусиш визнати, якби на виході з тюремних воріт тебе дожидався Джосі Вейлз, це була б ще цікавіша історія. Але ти хоча б можеш піти, а все, що можу я, — це чекати. Березня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого, юначе мій...

Що я робитиму? Не знаю, сходжу куди-небудь у Брукліні, де можна посмакувати акі та солоної риби.

Ха-ха. Наче я можу піти з «Ієрархії донів». Моє життя складається приблизно як у тебе, Пірсе. У таких людей, як ми, життя прописується наперед, без нашого на те дозволу. І нічого особливо ми не можемо вдіяти з тим, що Господь для нас приготував. О? Це те, що називають фаталізмом? Не знаю, братику, це слово здається мені більш пов’язаним з фатальністю, ніж із фатумом... А знаєш, може, тобі й справді варто написати цю книжку. Та знаю, знаю, що тільки-но казав протилежне, але тепер я дивлюся на ситуацію якось глибше. Може, комусь і варто звести все те божевілля в одну купу, — бо ж ніхто з ямайців цього не зробить. Жоден ямаєць не може цього зробити, брате, тому що або занадто близько підступає, або ж його хтось зупиняє. Така це справа. Тут навіть не треба дуже далеко заходити, — нас зупиняє просто страх, що хтось прийде за нами. Але жоден з нас не заглядає аж так далеко... От, лайно.

Лайно.

Прокляття!

Люди повинні знати! Їм треба знати, що був такий час, коли ми могли що-небудь зробити, розумієш? Реально могли щось зробити. Люди мали достатньо надії, і були достатньо втомлені, і їм усе достатньо набридло, і мріяли достатньо, що щось таки справді станеться. Знаєш, іноді я тут гортаю ямайський «Ґлінер», а він весь — чорно-білий, і тільки один-два заголовки червоні. Як думаєш, скільки має спливти часу, поки наші картинки стануть кольоровими, — три роки? П’ять років? Десять? Та ні, брате, колір у нас уже був, але ми його втратили. Така ось Ямайка. Це не означає, що тут не буває веселих часів або що нам уже геть нема до чого прагнути. Траплялися дні, коли нам велося більш-менш добре, та потім