Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ісусе Христе, що б лишень це мало означати?
— Це я, — протяжно прошепотілося мені.
Затим гучніше.
— Я подолав увесь цей шлях, аби віднайти тебе, — мовив тихцем.
— Що далі? — під ніс проказала тінь.
Позаду за спиною повисла щільна запона дощу. Спалахували блискавиці. Втім, від грому ні слуху ні духу не було.
— Констанс, — я врешті звернувся до темного силуету, заниканого на високій полиці й загорненого у тінисту завісу дощу, — послухай-но.
Відтак я вимовив своє ім’я.
Залягло мовчання.
Я заговорив знову.
«О Господи, — подумав я, — вона й справді мертва!»
— Із мене досить! Виходь, чорт забирай, виходь!
Тінь злегка повернулась і стенула плечима: хай там як, це трапилося.
Тінь нагорі з безликим обличчям заметушилася, почала дихати простіше.
Мені майже не вдавалося почути цю тінь, радше прочував її єством.
— Що? — видихнула вона.
Я збадьорився, втішаючись проявам життя, будь-яким, будь-якому пульсу.
— Мене звати… — я повторив своє ім’я.
— Оу, — пробурмотав хтось.
Мене наче ошпарило, немов підбурило до швидшого темпу. Я відхилився від дощу, поринаючи у простір могильної холоднечі.
— Я прийшов порятувати тебе, — прошепотів.
— Невже? — пробурмотіло.
І ті слова були нічим іншим, як благеньким танком комара, який вишивав у повітрі, нечутним, ні, принаймні не тут. Як тільки покійниця може розмовляти?
— Добре, — здійнявся шепіт. — Там ніч?
— Навіть не думай спати! — скрикнув я. — А то поспиш і не захочеш повернутися! Не помирай!
— Чому б це? — прокотилося буботіння.
— Тому що… — заковтуючи повітря, відповів я. — Тому що я так кажу..
— Кажеш… — почулося зітхання.
«Ісусе Христе! — подумав я, — говори щось!»
— Говори, — мовила дрібна тінь.
— Виходь! — промимрив я. — Тут тобі не місце!
— Місце, — вчулося легке шурхотіння.
— Ні! — скрикнув я.
— Моє місце, — долинуло дихання у тіні.
— Я допоможу тобі вирватися, — запевнив я.
— Із чого? — запитала тінь, а тоді в пориві нечуваного страху додала: — Вони щезли. Розчинились у повітрі!
— Вони?
— Зникли! Вони просто мали кудись запропаститись! А чи ні?
Нарешті блискавка увігналась у темну землю, а грім вгатив у могилу. Я обернувся, аби поглянути на кам’яні луки, пагорби зі сяйливими плитами, з яких зникали імена, захлинаючись у проливні. Плити і каміння променіли, засвічуючись від вогнів, що зароджувались у небі, й поставали у вигляді імен на дзеркальному склі, світлин на стінах, обведених прізвищ у нотатнику, але тут раптом імена із дзеркал і дати як в трубу вилетіли, фото осипались зі стін, фільми ніби проткнулись у проектор, а затим на срібному екрані почали гарцювати за десять тисяч місяців звідти. Світлини, дзеркала, кінострічки. Кінострічки, дзеркала, світлини. Імена, дати, імена.
— Вони все ще там? — запитала тінь із верхньої полиці склепу. — Там, надворі, під дощем?
Я роззирнувся довкола, зосереджуючи зір на протяжному схилі погребальної місцини.
Дощ хлющив по дюжині, сотні, тисячі каменів.
— Вони не повинні тут бути, — сказала вона. — Я гадала, що вони забралися назавше. Одначе згодом вони заходилися гримати у мої двері, будити мене. Я попливла до своїх друзів, тюленів. І, незважаючи на те, наскільки далеко я б не запливала, вони все одно чатували на мене, стоячи на березі. Шептії, які з усіх сил намагалися нагадати мені про те, що хотілося забути.
Її заполонило вагання.
— Тож, оскільки мені було не до снаги відірватися від них, я мала вбити їх одну за одною, одну за одною. Ким вони були? Мною? Тому то я й погнала за ними, аби вони натомість не наздогнали мене; одну за одною я знаходила, де вони були поховані й перезахоронювала їх. У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому, тоді у двадцять восьмому, тридцятому, тридцять п’ятому. Вони повинні були залишитися там назовсім. Зараз час розпластатись і поринути у вічний сон, або ж вони, ймовірно, можуть зв’язатися зі мною о третій ранку. Отож, де я?
Ззовні склепу дощило. Всередині ж повисла довга мовчанка, потім я мовив:
— Ти тут, Констанс, я теж тут, слухаю тебе.
По хвилі вона завела своєї:
— Невже усі вони пішли, на узбережжі не зосталося ні душі і я можу повернутися до моря, аби поплавати, не страхаючись нічого?
— Так, Констанс, вони поховані, — заспокоїв її я. — Ти виконала роботу. Хтось повинен був простити тебе за те, що хтось мав виявитися Констанс. Виходь.
— Навіщо? — поспитав голос із верхньої полиці могили.
— Тому що, — сказав я, — хай як дивно не звучало б, але ти потрібна. Тому благаю: перепочинь хвилинку, затим простягни мені руку, дозволь тобі допомогти спуститися. Ти чуєш мене, Констанс?
Небо примеркло. Згасли вогні. Лив дощ, розмиваючи каміння, плити й імена, імена, жахливі імена, вирізьблені в останню путь та розчинені у траві.
— Чи вони пішли? — долинув знетямлений шепіт.
Мої очі по береги наповнилися краплями холодного дощу.
— Так!
— Так?
— Так, — підтвердив я. — На кладовищі ні душі. Фото пооблітали. Дзеркала очищені. Тепер залишились тільки ти і я.
Дощ омивав незриме каміння, що потопало у наводнених травах.
— Виходь, — упівголоса повторив я.
Далі дощило. Дорогою збігала вода. Пам’ятники, каміння, плити й імена щезали у її потоках.
— Констанс, є ще дещо.
— Що саме? — шепнула вона.
Після чималої заминки я проказав:
— Фріц Вонг чекає. Сценарій завершено. Декорації розкладені, цілком готові.
Заплющивши очі, я стражденно силкувався покопирсатись у пам’яті.
Навпісля таки нарешті пригадав: «Якби не мої голоси, я б геть упав у розпач».
Посумнівавшись трохи, я надумався вести далі: «Вчуваю голоси у своїх дзвонах. Дзвони долинають з небес, їхнє відлуння подовжується. Вони злягають у супокої сільських околиць, он де мої голоси. Без них я б споневірився».
Тиша.
Тінь заворушилася. Білий силует почав виповзати з теміні.
Спершу показалися кінчики пальців, затим її долоні й урешті — витончена рука.
Тоді, після довгого мовчання, почулися глибокий вдих та видих. Констанс не витерпіла: «Я сходжу».
Розділ сорок сьомий
Буревій стишився. Здавалося, наче його ніколи й не було. Небо випогодилось, ані хмарки ніде, свіжий вітер наче збирався очистити дзеркало, думки, закликаючи почати усе з чистого аркуша. Я стояв на березі навпроти арабської фортеці Реттіґан, у товаристві Крамлі та Генрі, переважно мовчки, а Фріц Вонг вивчав сцену, міркуючи над великими і малими планами.
Усередині будинку двоє чоловіків у білих комбінезонах шмигали, наче тіні, нагадуючи прислужників, які крутяться біля вівтаря — ох, ці бурхливі безмежні асоціації письменників; мені дико кортіло, аби переді мною постав отець Реттіґан, одна з тих постатей у білому одіянні, які ладні очистити будинок завдяки кадильниці з фіміамом та бризкам святої води; постав для того, щоб освятити це місце, яке, ймовірно,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.