Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Тоніко пожвавішав:

— Габрієла — наш давній друг. Для нас з доною Олгою вона майже за доньку. Ми були весільними батьком і матір'ю на її весіллі.

Дружина Алфредо удостоїла Габрієлу усмішкою. Жеруза запитала:

— Не хочете тістечка? А може, лікеру вип'єте?

— Дякую. Не турбуйтесь.

Габрієла згодилась випити чашечку кави. Із сусідньої кімнати Амансіо погукав Алфредо. Депутат невдовзі повернувся і мовив до Габрієли:

— Ходімо зі мною, будь ласка.

Коли Габрієла увійшла до сусідньої кімнати, Раміро сказав:

— Дочко моя, ви зробили нам велику послугу. Але хотів би бути зобов'язаний вам ще більше. Чи можу я попросити вас ще про одну послугу?

— Якщо я зумію…

— Негра треба вивести від вас так, щоб ніхто не бачив. А це вдасться лише на світанку. Тому до ранку ви маєте його ховати, щоб ніхто не довідався про те, що він у вас. Пробачте, що я кажу вам це, але навіть Насіб не повинен про це знати.

— Він прийде додому після закриття бару.

— Не кажіть йому нічого. Хай лягає спати. Годині о третій, ні, рівно о третій, встаньте і вигляньте у вікно, чи не видно кого на вулиці. Я на той час пошлю туди кума Амансіо з людьми. Якщо вони будуть там, відчиніть двері і випустіть Фагундеса. Ми потурбуємось про нього.

— А його не схоплять? Не заподіють йому лиха?

— Можете не турбуватись. Ми не дамо його вбити.

— Гаразд. Тоді я з вашого дозволу піду. Вже пізно.

— Сама не йдіть. Вас супроводжуватимуть. Алфредо, відведи дону Габрієлу додому.

Габрієла усміхнулась:

— Але чи це зручно, сеньйоре… Ходити нічними вулицями разом із сеньйором Алфредо… Я піду морським берегом, щоб мене не помітили з бару… А коли нас хтось побачить, що тоді подумають, що скажуть? Насіб завтра ж про все дізнається…

— Ви маєте рацію, дочко моя. Я й не подумав про це. — Раміро обернувся до сина. — Скажи своїй дружині і Жерузі, щоб вони приготувались. Поведете дівчину втрьох. Швидко!

Алфредо хотів був щось сказати і навіть відкрив рота, але Раміро повторив:

— Швидко!

Ось як сталося, що тієї ночі Габрієла повернулася додому в супроводі депутата, його дружини і доньки. Дружина Алфредо ішла мовчки, обурюючись подумки. Але Жеруза взяла Габрієлу за руку і всю дорогу щебетала, не вгаваючи. На щастя, двері будинку дони Армінди виявились замкненими. Того вечора відбувався спіритичний сеанс, і акушерка ще не повернулася. Перехожі на вулицях траплялися рідко, полювання на негра тривало.

Насіб прийшов десь за північ. Якусь мить він постояв біля вікна, спостерігаючи, як жагунсо повертаються з пагорба. Але із стежок охорони не забрали. Більшість вважала, що негр упав у прірву. Нарешті Насіб і Габрієла лягли. Вже давно Габрієла не була такою ніжною, гарячою, пристрасною, вимогливою і невтомною, як у ту ніч. Останнім часом Насіб з розчаруванням помітив, що вона стала холоднішою і байдужішою до нього, немовби постійно відчувала якусь втому. Правда, вона не відмовляла йому, якщо він бажав нею володіти, але вже не мучила його, як раніше, не лоскотала, вимагаючи пестощів і близькості, коли він приходив зморений і ліниво розлягався на ліжку. Вона лише сміялася, і він засинав, поклавши ногу на її пружне стегно. Якщо Насіб виявляв ініціативу, вона віддавалась йому з усмішкою і шепотіла «красунчик». Але де поділася її колишня пристрасть? Немовби те, що раніше було божевіллям, народженням і смертю, таїною, яка щодня розкривається, оновлюється і щоразу залишається такою ж, як і в першу мить — дивовижну мить її відкриття, — немов би все те стало тепер приємною розвагою.

Насіб навіть поскаржився Тоніко, якому звіряв свої таємниці. Нотар пояснив, що це явище звичайне для одружених людей: пристрасть коханки згасає, стає тихою любов'ю дружини, скромною і звичною, а не бурхливим почуттям, вимогливим і невситимим. Може, це й було правдою, але воно не задовольняло Насіба. Він почав був уже готуватись до розмови з Габрієлою.

Але в ту ніч Габрієла стала такою, як і раніше. Її пристрасть палила його, непогасним багаттям палали її почуття, палахкотів вогонь без попелу, гоготіло полум'я зітхань. Шкіра Габрієли обпікала шкіру Насіба. Габрієла була для нього дружиною не лише в ліжку. Вона назавжди зайшла в його душу, сполучилася з його тілом, він відчував її усім своїм єством, і не раз йому спадало на думку, що він згодився б померти в її обіймах. Щасливий Насіб заснув, поклавши ногу на стегно змореної Габрієли.

О третій годині крізь ледве прочинені жалюзі Габрієла побачила Амансіо, який курив біля ліхтаря. Віддалік стояли жагунсо. Габрієла пішла до Фагундеса. Минаючи спальню, вона побачила, що Насіб тривожно уві сні шукає її стегно. Габрієла підклала йому під ногу подушку. Насіб усміхнувся, він був такий гарний!

— Хай помагає тобі Господь! — сказав їй на прощання Фагундес.

— Купіть собі з Клементе плантацію.

Амансіо підганяв їх:

— Годі, годі! Швидше в дорогу! — і, звертаючись до Габрієли, додав: — Ще раз дякую.

Пройшовши кілька кроків, Фагундес озирнувся, він побачив, що Габрієла все ще стоїть на порозі. В світі не було жінки, щоб зрівнялася з нею. Хто б міг з нею зрівнятись?