Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

З цього погляду велике значення мав би конфлікт між західнім і большевицьким бльоками та тверда західня політика проти московського аґресивного імперіялізму. Це важливіше, ніж; порожня пропаганда і деклярації про підтримку національно-визвольних змагань з боку Заходу, коли ці його деклярації у практичному відношенні ідуть впарі з політикою примирення і поступок супроти большевицької імперії. Якщо тільки західні держави будуть захищати свої власні життєві інтереси з належною рушій-ністю і далекозорістю, то така їхня постава створюватиме ситуацію пригожу для революційної боротьби.

Справою національно-визвольних сил є використати пригожі умови, зокрема кожну скрутну ситуацію большевиків, і розгортати революційну боротьбу з власного почину та за власними плянами. Це і є вірний шлях до партнерства й обопільної корисної співдії. З такою настановою можемо спокійніше розглядати міжнародній розвиток і звертати загострену увагу на основні питання.

* * *

Розглядаючи розвиток взаємовідносин між західнім і большевицьким бльоками за ввесь повоєнний період, стверджуємо, що примирливо-коекзистенційна політика західніх держав була шкідливою не тільки для поневолених народів, а й для самого Заходу. Важливим є те, що таке розуміння утверджується в політичній думці західніх народів і призводить до поважного звороту в напрямі направи. Виплекане в наслідок воєнного союзу переконання про те, що московсько-большевицький імперіялізм не такий-то страшний, уступає перед щораз правильнішим пізнанням його справжньої природи. Західні народи все виразніше усвідомлюють собі, що непогамована експансія і хижацьке загарбництво — це постійна, органічна ознака большевицької Москви. Шкідливі ілюзії про можливість стабілізованої мирної коекзистенції зникають, її базою мало б бути: заспокоєння большевицької експансії; розподіл світу на сфери впливів і обопільне невтручання; поладнання спірних питань; розбудова всебічної і взаємно корисної виміни. Але насправді поняття коекзистенції щораз чіткіше зводиться до стверджування фактичного стану, тобто до існування побіч себе і проти себе двох непримиренних систем і ворожих собі державних бльоків. Безпосередній їх географічний стик на величезних просторах і взаємна протилежність майже в усіх площинах призводять до того, що ця коекзистенція подібна до співіснування вовків і овець. Західні народи на власній шкірі переконалися, що ніщо не міняє вовчої природи большевицької Москви, через те всякі сподівання на коекзистенцію тратять вкінці всякий ґрунт. Бо бути в ролі овець, розшарпуваних тічнею вовків — не хоче жодний нарід.

Отже, замість мирної коекзистенції, устійнюється коекзистенція збройна. Вона фактично існує ввесь час. її стабілізування має базуватися на вирівнянні, чи урівноваженні мілітарних потенція-лів. Але в парі з заходами в тому напрямі йдуть ще інтенсивніші намагання обидвох бльоків перегнати, чи перехитрити противника й запевнити собі перевагу. Байдуже, чи це діється з агресивними, чи тільки з оборонними намірами у формі зброєнь, чи переговорів про роззброєння, — ефект є один і той самий: замість стабілізації — постійний рух, перегони. Це вже є елементи тихої, але дуже небезпечної боротьби, яка стає тим завзятішою, чим більш вирівнюються потенціяли обидвох сторін.

А проте, зрівняння або й стабілізування технічно-мілітарних потенціялів не перерішує питання війни, ні миру. Бо є багато інших факторів, які, поруч кількости і якости війська, зброї, і технічних засобів, мають так само вирішний вплив на більшу чи меншу здатність і готовість народу до війни. Це є фактори об'єктивної і суб'єктивної категорії, яких ніколи не можна зрівняти, ні урівноважити. Через те оцінки власних шансів і шансів противника на перемогу є звичайно цілком різні по обидвох боках. Елемент волі має широке поле і він часто відограе вирішну ролю.

Змістом коекзистенції, як вона формується вже півтора десятиріччя, була і є боротьба, ведена різними засобами. Поскільки немає перспектив на те, щоб імперіялістично-аґресорська природа большевицької Москви змінилася, то і боротьба між обидвома бльоками залишається постійним елементом сучасного міжнародного укладу. Вона не є засобом до стабілізації цього укладу, чи до якихсь поправок у ньому, бо стабілізація можлива тільки після його основної зміни.

Збройна коекзистенція, виповнена перманентним напруженням і боротьбою, і то не тільки у формі пропаґандивних, дипломатичних та економічних конфліктів, але теж з немалозначними, хоч льокалізованими збройними зударами — це стан протилежний до того, що на Заході уявляють собі під концепцією мирної коекзистенції. Цей стан — це т. — зв. холодна війна. Початкова летюча журналістична фраза набирає щораз повнішого і грізнішого змісту, як влучне окреслення існуючої затяжної ситуації.

Для большевиків такий стан цілком вигідний. Він відповідає їхнім внутрішнім потребам для виправдання постійної напіввоєнної системи. Одночасно вони продовжують свою експансію в різних напрямках, маючи змогу свобідно добирати і зміняти засоби й методи політичної, економічної і мілітарної пенетрації, без того великого ризика, яким була б для них третя світова війна. Натомість для західніх держав холодна війна надто небажана й обтяжлива. Вона є суперечна мирній системі демократичних країн і потребам їхнього нормального життя. Через те Захід так наполегливо намагається знайти якусь розв'язку ситуації в напрямі мирної коекзистенції. Але ввесь доцьогочасний досвід не може залишитися без наслідків. Безнадійність концепції мирної коекзистенції через незмінну природу московського імперіялізму стає щораз нагляднішою. Мирна коекзистенція, так як її розуміє Москва, є для західніх держав рівнозначна з постійними поступками, з утратою одних позицій за одними, з капітуляцією на рати перед большевицьким агресивним наступом.

Коли ж виключити цю можливість поступового самогубства, то залишається альтернатива: збройна коекзистенція з постійною боротьбою, тобто холодна війна, або велика гаряча війна. Ця альтернатива випливає з фактичного геополітичного укладу і з відношення сил і вона мусить стати підставою плянової політики вільних народів. У висліді ця альтернатива повинна бути інструментом західньої політики для натиску на Москву, а не лише засобом большевицьких погроз і шантажів.

Хоч питання мирної коекзистенції може ще актуалізуватися в міжнародній політиці неоднократне й різними способами, то кожна чергова невдача, з чим треба рахуватися, все більш буде викреслювати його з реальних плянів Заходу. Його взаємини з большевицьким бльоком не зможуть вийти з поля постійного напруження і боротьби, які розтягаються між двома бігунами (полюсами), між холодною і гарячою війною.

Коли в політичній думці західніх народів устійниться переконання, що боротьба з большевизмом є необхідна й неминуча, тоді побіч питання про її розміри й гостроту, яке тепер найбільше турбує ці народи, з часом буде щораз настирливіше висуватися друге основне питання: як довго може і має існувати такий стан напруження? У непозбавлених життєвої снаги націй мусить прийти той переломовий момент, що вони, побачивши необхідність