Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Оглянувши Адвіана, Маріл сказав, що він просто спить. 

– Але що це за сон такий? – дивувалася Інга.

– Важко сказати, – розвів руками Маріл, – Потрібно дещо взяти з кабінету, щоб перевірити. Можливо, це й не простий сон...

Він швидко приніс усе необхідне, потім гострим коротким ножем надрізав Адвіану долоню. Але принц навіть не здригнувся – таким глибоким був його сон.

Мудрець зібрав у чашу трохи крові й уважно вдивився, а потім налив  туди  з невеликої  пляшки якусь синювату рідину.  Кров одразу ж помутніла.

Маріл невдоволено похитав головою.

– І що це означає? – злякано запитала Інга.

– Принца напоїли сонним зіллям.

– Це небезпечно? 

– Не думаю. Таке зілля саме по собі не діє довго, тому Його Високість скоро прокинеться. 

– А чи не можна швидше? 

–  Скажи-но мені на чистоту, дівчинко, що тут сталося?

Інга набрала у груди більше повітря і подивилася на Ліку.  Зрештою, Маріл і так знає про них усе, а його розумна порада якраз і стане в пригоді. 

– Я, мабуть, піду, – Ліка піднялася з нудьгуючим виглядом.

– Це необов’язково, – спробувала зупинити її Ігна.

– Чужі сімейні таємниці мені не потрібні. Пошукаю-но краще Олеську...

– Дуже цікаво, – пробурмотів Маріл, вислухавши коротку розповідь Інги, – Адвіан, звісно,  буває  нерозважливий, але цей випадок більше схожий на спробу зганьбити принца. Як ти дізналася про те, що відбувається в спальні? 

– Та ніяк... Зайшла а тут... ось таке...

– Хтось тобі порадив пошукати Адвіана в спальні? – продовжував допитуватися Маріл.

– Ні, ніхто...  Я побачила, що його  немає на святі, от і вирішила, що він уже чекає на мене у наших кімнатах.

– Цікаво... Можливо, хтось якісно прорахував всі  свої дії, – проворчав Маріл, – Дуже недобре.  

– Хтось навмисне все це влаштував саме зараз?

– Важко сказати. Ніхто, крім нас, не знає про важливість сьогоднішньої ночі.  Може, це всього лише збіг і  у когось були зовсім інші причини...

– То коли він прокинеться? – запитала Інга, намагаючись прогнати зі спогадів огидну картину, побачену нещодавно. 

– Я зумію розбудити його просто зараз.  До опівночі не так вже й далеко, а нам слід розібратися у тому, що сталося...

Маріл порився в кишенях халата, дістав іншу пляшечку, відкрив її і капнув кілька крапель прямо в рану на долоні принца.

– Так кров очиститься швидше, – пояснив він.

І мав рацію. Минуло зовсім небагато часу, як принц важко зітхнув і тихо застогнав, немов звільняючись від якихось кайданів, потім неспокійно заметушився по ліжку. 

–  Адвіане, Адвіане, –  втримала його Інга, – прокинься, це я, я  тут, поруч із тобою...

– Інго! – хрипко вигукнув він, –  як добре, що це ти! Мені, здається, жах якийсь наснився... – він схопив її руку й одразу ж відсмикнув, відчувши біль, і зі здивуванням дивлячись на свою долоню, де зяяв кривавий надріз,  спитав: –  Що це?

– Ліки, – коротко відповів Маріл, – а тепер розповідай усе, що ти пам'ятаєш...

– Ми випили трохи вина, а потім, – Адвіан напружився, – потім… нічого… провал…

– Із ким ти пив вино?

– З Лулою, –  він  підвівся на лікті й потер пальцями палаюче чоло.

–  Ах, із Лулою! –  оскалилася Інга.

– Так, –  повільно  відповів принц, – Лула підійшла до мене на святі й сказала, що бачила, як хтось входив у мої кімнати.  Ми пішли в замок, щоб перевірити, випили по ковтку вина... А що сталося?

– Тебе обпоїли сонним зіллям і, поки ти був непритомний, колишні твої подружки намагалися... – Інга бридливо скривила рот, – домогтися від тебе взаємності.

–  Я не розумію...

– Ти без одягу, вони – голі: поруч із тобою, на тобі...

– О Велике зоряне небо! – вигукнув Адвіан, знову падаючи на подушки, – так це був не сон... Я начебто спостерігав за тим, що відбувається, немов ізбоку, через серпанок, але не міг навіть поворухнутися! То  ти все це побачила? 

–  Побачила. І не тільки я... Ну Лула! Ну я тобі влаштую  солодке  життя!  –  з ненавистю процідила Інга.

Адвіан мовчав. Його кидало то в жар, то в холод, а серце і зовсім, здавалося, застигло.

– Зачекай, люба, –  сказав Маріл, – Можливо, Лула і здатна на таке, але  вона не  відьма, не вміє   варити зілля. То ти впевнений, що хтось сюди заходив? – уточнив він у Адвіана.

– Я ні в чому не впевнений. Мені Лула так сказала. Які в мене були причини їй не вірити?

– Бір! – несподівано здогадалася Інга, – Усе це міг затіяти тільки Бір! Він і Лулу міг змусити допомагати йому: умовити, підкупити, та хіба мало! Адже ні для кого не секрет, які стосунки у вас були раніше...