Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек"

Фельдкурат бачив перед собою надзвичайно зворушливу сцену, таку, яка йому самому допоможе там на небі стерти багато записів про свої діяння і поведінку в квартирі генерала Фінка в Перемишлі.

Він уявляв собі, як потім ревне на засудженого: «Кайся, сину, впади зі мною долілиць! Повторюй за мною, сину мій!»

І як потім у цій смердючій, завошивленій камері залунає молитва: «Боже, ти готовий завжди змилуватись і простити грішника. Я молю тебе за душу цього солдата, що їй ти наказав залишити цей світ, згідно з вироком воєнно-польового суду в Перемишлі. Убережи піхотинця цього за його ревне і повне каяття від пекельних мук і дай йому зазнати вічних радощів!»

- Пробачте, пане фельдкурате, ви вже тут сидите п’ять хвилин як прибитий, немовби вам і розмовляти не хотілося. Відразу видно, що ви в тюрмі вперше.

- Я прийшов,- сказав поважно фельдкурат,- задля духовної розради.

- Аж дивно, пане фельдкурате, і чого вам та духовна розрада, як набридлива муха, вчепилася до мозку? Я, пане фелькурате, не такий уже сильний духом, щоб дати вам ту духовну розраду. Ви не перший і не останній фельдкурат, який попав за грати. А зрештою, правду кажучи, пане фельдкурате, я не такий красномовний, щоб міг когось напутити в важку хвилину життя. Одного разу, правда, я спробував, але вийшло не дуже добре. Примостіться гарненько біля мене, і я вам розповім. Коли я мешкав на Опатовицькій вулиці, був у мене один приятель Фаустин, швейцар з готелю, дуже добра, справедлива й послужлива людина. Знав кожнісіньку вуличну панянку. Ви, пане фельдкурате, могли прийти до нього вночі, в будь-яку годину, і лише сказати: «Пане Фаустине, не маєте там якоїсь панночки для мене?» А він уже вас докладно розпитає, якої вам треба: блондинки чи брюнетки, маленької чи високої, худої чи гладкенької, німкені, чешки, а може, єврейки, неодруженої, розведеної або й заміжньої дамочки, інтелігентної чи неінтелігентної.

Швейк по-дружньому притулився до фельдкурата і, обіймаючи його за стан, проказував далі:

- Ну, припустімо, ви, пане фельдкурате, сказали б: «Мені потрібна блондинка, з довгими ногами, вдова, неінтелігентна»,- і за десять хвилин ви б її вже мали в своєму ліжку разом з її метрикою.

Фельдкуратові ставало від цього гаряче, а Швейк розповідав, по-материнському тулячи його до себе:

- Ви, пане фельдкурате, і уявити не можете, наскільки чесний і високоморальний був Фаустин. Від тих жіночок, що він їх вишукував і посилав до номерів, він не брав і шеляга на чай, а коли котрась із тих красунь, бувало, забудеться і схоче щось там сунути йому в руку, ви побачили б, як він сердився і кричав на неї: «Ти, свинюко, така-сяка. Якщо ти продаєш своє тіло і допускаєшся смертельного гріха, то не думай собі, що якась там твоя шістка мені допоможе. Я тобі не звідник якийсь, безсоромна шлюхо, я це роблю лише з милосердя до тебе, щоб ти, коли вже так низько впала, не мусила свою ганьбу виносити на очі перехожих, та щоб тебе вночі не зловив патруль, і ти потім не мусила три дні шурувати підлоги в поліції. Тут ти бодай у теплі, і ніхто не побачить, до чого ти докотилася». Не бажаючи брати від них гроші, як роблять звідники, він одержував їх від клієнтів. У нього був свій тариф: сині очі коштували шістку, чорні - п’ятнадцять крейцерів. Він усе це вираховував до останньої дрібниці на клаптику паперу і цей рахунок пред’являв клієнтові. Ціни за таке посередництво були в нього дуже приступні. За жінку без освіти він додатково накидав шістку, бо виходив з тих міркувань, що така проста жінка більше розважить, ніж якась там освічена дама. Одного разу надвечір пан Фаустин прийшов до мене на Опатовицьку дуже схвильований, просто-таки сам не свій, немов його хвилину тому витягли з-під запобіжної рами трамвая і притому вкрали годинника. Спочатку він узагалі нічого не говорив, лише мовчки витяг з кишені пляшку рому, хильнув, подав мені й сказав: «Пий!» І так ми з ним нічого не говорили, аж поки не видудлили всю пляшку. Тоді він раптом каже: «Друже, зроби, будь ласка, мені послугу. Відчини вікно на вулицю. Я сяду на підвіконня, а ти мене схопиш за ноги і скинеш із четвертого поверху вниз. Мені вже від життя нічого не потрібно. Моя остання розрада, що знайшовся вірний приятель, який мене спровадить зі світу. Далі жити я не можу. Я чесна людина, а на мене подали в суд, немов на якогось найпослідущого сутенера з єврейського кварталу. Таж наш готель першокласний, усі три покоївки й моя жінка мають жовті книжечки й за огляди не винні панові докторові ні крейцера. Якщо ти мене хоч трохи любиш, скинь мене з четвертого поверху, не відмов мені в цій розраді». Я сказав, що, як йому вже так кортить, хай вилізе на вікно, і я його скину на вулицю. Не жахайтеся, пане фельдкурате!

Швейк виліз на нари і витяг туди фельдкурата.

- Погляньте, пане фельдкурате, я його ось так ухопив і... шелеп униз.

Швейк підняв фельдкурата і опустив його на підлогу. Поки переляканий фельдкурат підводився, Швейк говорив далі:

- Як бачите, пане фельдкурате, вам нічогісінько не сталося. Так і йому, панові Фаустинові, бо це було тільки втричі вище. Цей пан Фаустин, треба вам знати, був п’яний як чіп і забув, що я мешкаю на Опатовицькій вулиці на першому, а не на четвертому поверсі, як рік тому, коли я мешкав на Кршеменцовій вулиці, куди він теж ходив у гості.

Фельдкурат з підлоги перелякано дивився на Швейка, як той, стоячи над ним на нарах, розмахує руками.

Фельдкурат вирішив, що має справу з божевільним, і, заникуючись, промовив:

- Так, любий сину, це навіть менш ніж утричі.- Він поволі посунувся назад до дверей і почав у них гатити щосили й так страшно волати, що йому зараз же відчинили.

Швейк крізь загратоване вікно бачив, як фельдкурат швиденько йде через подвір’я в супроводі варти й схвильовано розмахує руками.

«Тепер його напевно відведуть до божевільні»,- подумав Швейк. Він сплигнув з нар і, походжаючи солдатським кроком, заспівав:

Твій перстеник не для мене,

А чому? Негарний він.

Як прийду до свого полку,

Заряджу ним карабін.