Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От і тепер я вийшов із ліска і спустився під гаражі, де стоїть обдерта і з вирваними дверима телефонна будка.
— Агов! — кажу я. — Знаєш, зі мною сталося нещастя!
— Ну-ну! — каже вона спокійно. — Хіба з тобою може статися нещастя?
Розумію: я надто вайлуватий і до ризиків неспроможний. Але невідь-чому це мене зачепило.
— Чому зі мною не може статися нещастя? — запитую строго.
— Бо говориш зі мною по телефону, і спокійно говориш, — немилосердно каже моя колишня дружина. До речі, інколи я навіть сумніваюся, що ми були одружені, надто короткочасне випало нам співжиття. Але я не мав настрою до легковажного телефонотравлення. Просто стало важко носити цю дурну історію в собі.
— Чого мовчиш? — спитала. — А то, чого доброго, повірю, що з тобою справді щось сталося.
В її голосі звучать тривожні нотки. Тоді мене раптом морозом продирає: вона, моя колишня дружина, по-справжньому знає, що таке нещастя. Пережила це на власній шкурі, і коли хтось тепер їй каже про нещастя, мабуть, чує солодкавий запах крові, бачить розколотого черепа чи щось таке.
— Ні, — кажу поспішно. — Це не нещастя. Просто невеликі неприємності.
— Щось із роботою?
— З роботою, — зітхаю я.
— Заходь при нагоді.
— Може, й зайду. До побачення.
Але я, здається, не зайду. Бо зі словом «нещастя» зробив помилку. Не з нею говорити мені про нещастя. Зрештою, маю рацію, бо хіба те, що оповів, нещастя?
Вулиця біля гаражів порожня, тільки бігає двоє гаражних псів. Вона, тобто вулиця, світиться, пряма й простора, губиться попереду між будинків і на ній ані людей, ні авт. Тільки я й ота пара псів, котрі між собою бавляться. Обидва руді, їхні забавки уповільнено-ліниві. Дме вітер. Несподівано крижаний і пекучий, хоч по радіо передавали, що холодно не має бути. Але мені холодно. Підіймаю коміра і вбираю голову в плечі…
Та зелена долинка, думаю я, там — біля річки Кам’янки, де закрут, трохи нижче бетонного заводика, на якому працював після школи. Наша хата стояла нижче за течією, а тут, біля джерела, спокійно, мирно й затишно. Навпроти до води спускається завулок із Рудинської вулиці, на ній колись стояла хата мого діда, там народилася й виросла моя мати, але тієї хати нема вже куди давніше, ніж батьківської. Вони, хати наших предків, зникають і розчиняються в повітрі так само, як і люди, бо місія кожного живого в цьому світі — звести в л а с н е гніздо. Я розумію цю конечність, але тямлю й іншу: світ без тих хат стає аж надто вузький. Ось чому так вабить мене долинка, де ростуть великі осокори, відділені один від одного не більше як на крок — саме біля них хочеться мені зупинитися. Зрештою, цю манію легко задовольнити: вільний час маю, можна піти на автобусну станцію, взяти квитка і за три з половиною години опинитися там, куди вабить. Важче інше: побачити на початку зими зелену, аж очі вбирає, траву і почути заспокійливий лепет осокорового листя, й вимити «милом» руки та обличчя, а без того чи знайду там утіху?..
Задзвонив телефон, колежанка підходить, щоб відповісти. Це вже її обов’язок, бо мені мало хто дзвонить на роботу, їй же ледве не щогодини. Я прислухаюся: мова йде, здається, про мене.
— Хоче перед вами вибачитися, — каже колежанка. Вона як режисер у цій нудній виставі, тож чую, як біжать по спині сотні мурашок. Бо ця історія починає вже дратувати. Окрім того, хочеться курити, але в музеї це чинити суворо заборонено, а вийти не можу, поки ведеться та розмова, адже стосується мене. Колежанка, зрештою, мовчить, говорить той, котрий зараз бозна-де. Колежанка відповідає односкладово, пробує щось заперечити, але вдавано послушливо замовкає. Її аж зовсім не турбує, що в цій історії вона — передавальний кабель. Он як впевнено тримає біля вуха рурку, як вільно відставила ногу, обтягнуту штаниною; штани вона називає чомусь «бруки», скільки світиться в ній упевненості, і зовсім зараз не сіра й не затуркана. А може, їй закортіло погратися з нами обома у «зіпсованого телефона», може, при мені вона за мене, а при завові — за нього? І я відчуваю, що цей дріт і апарат, що з’єднує нас, — із живої плоті й крові, а особа в кам’яних штанях, раз на ній «бруки», ця особа в кохтині з глибоким вирізом, який недавно навіщось затуляла перед моїми нескромними очима, оця особа із надмір стрункими грудьми, очевидно, не обійшлося тут без поролону, особа, на якій шапка чужого волосся, так пильно пригнана до голови, що забуваєш, що це тільки імітація зачіски, отож ця особа — хто вона мені, й що хоче, і чому такий великий виявляє до нас із завом інтерес? Я вже задавав таке запитання, але й досі не знаю на нього відповіді.
— Ну от, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.