Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Валерій Шевчук
ПРИВИД МЕРТВОГО ДОМУ
Роман-квінтет
Пію: що пієш,     мій лебедю любий? Винести годі     хрестової згуби. Прагнеш співати?      Так людське співання Завше відбитком     буває жадання. Лебедю, пієш?      На спів той, одначе, Скачеш і сам ти,      й каміння заскаче.

Із книги Лазаря Барановича

«Ноти із п’яти ран Христових»

Чернігів, 1680 р.

Раїса Мовчан. Світ ніколи не впіймає його

Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…

Валерій Шевчук Роздуми напередодні

Колись єдиний раз пощастило побувати у нього вдома, на вулиці Кавказькій, у дев’ятиповерховому будинку стилю радянських часів. Мала щось писати до його ювілею, а матеріалу бракувало. Тоді й побачила той міфічний кабінет, з якого для звичайної людини існує єдиний зв’язок із зовнішнім світом — відчинене вікно. Для Шевчука це інакше: на всіх стінах — полиці з книгами, на яких рідкісні давні видання поряд із сучасними. Більшість із тих полиць — саморобні. Взагалі інтер’єр дуже скромний, акуратний, по-чоловічому безпретензійний. У ньому — відбиток характеру господаря.

Пригадую, як несміливо зайшла до цього кабінету, адже знала, що дообідній час у Валерія Шевчука завжди належить тільки творчості, а я цей багаторічний усталений розпорядок порушувала. Валерій Олександрович запропонував кави, спитав, чи багато маю часу. Здавалося, господар був готовий відповідати на всі мої запитання — у мене з’явилася унікальна можливість більше пізнати Шевчука і як людину.

Розмова плелася невимушено, достатньо відверто, довірливо: про сучасний світ і нас у ньому, про «Літопис Самійла Величка» і феномен жінки, про ритм часу і краєвиди Кончі-Озерної… Валерій Олександрович зізнався, що зовсім не усвідомлює свого ювілею, не збирається робити якісь підсумки, навпаки, сповнений сил і творчої енергії. Він показав на акуратно складену обіч столу «гору» ще не виданих окремо рукописів, а серед них тоді ще не оприлюднена історія літератури «Муза Роксоланська». Назвав себе легковажним, бо, мовляв, тільки легковажна людина може написати стільки, без сподівання на друк, не маючи з того ніякого зиску. «Зате ви жили всі ці роки так, як хотіли. Ви були не легковажним, а вільним,» — спробувала не погодитися. З особливою теплотою пригорнув до грудей велику, на тисячу сторінок папку з «Романом юрби»: «Це все живі діти, які потребують уваги. До них можна повертатися, щось підправляти, доповнювати, вони ще існують у мені». У цей момент загартований випробуваннями Шевчук видався незіпсутою дитиною величезного і жорстокого світу, яка може відчувати сум’яття, біль, розгубленість, може бути незахищеною і скривдженою, як усі звичайні люди…

Коли йшла до метро, раптом пішов сліпий дощ, рясний і такий сонячний, аж не хотілося витягати парасольки. Повільно ступала брівкою і згадувала, як ніжно Валерій Олександрович щойно говорив про свого внука Богдана. У ті хвилини щось нове відкривалось і для мене…

Тепер знаю, він не визнає ніяких ювілеїв. Страшенно не любить фотографуватися, зніматися на телебаченні, відвідувати багатолюдні зібрання, пити горілку у спілчанському «Енеї», їздити по закордонах. Категорично не хоче, щоб його твори вивчали у школах і влаштовували пишні творчі вечори. Взагалі веде дуже скромне, тихе, відлюдницьке життя. Він ніколи не йде туди, де на нього не чекають. Ні перед ким ще не плазував. Може розслабитися лише в товаристві однодумців, яких має небагато, і щирих людей, яких розпізнає навіть на відстані. Любить багато ходити пішки. Найкомфортніше почувається серед природи, у своєму саду в Кончі-Озерній і серед книжок, до яких має фанатичну пристрасть: лише вивіреній людині може ненадовго позичити якийсь раритет. Має багато протиріч: добрий, поступливий і водночас жорсткий, принципово-затятий; творчо стихійний, розхристаний і пунктуальний, акуратний до педантичності… Взагалі йому чужа щоденна метушня, має аскетично-монотонний розпорядок дня, який не порушує роками і в якому немає вихідних і відпусток. Однак відразу відгукується на прохання допомоги.

Разом все це і складає своєрідний міф про його особистість, який існує в літературних колах і поза ними. Хтось над ним кепкує, когось він вражає чи дивує, а когось і дратує, але поряд із самим Валерієм Шевчуком всі якось мимоволі меркнуть і маліють… Та, здається, йому до того зовсім байдуже.

Справжнє свято душі наступає під час написання твору. По закінченні почувається безсилим і вичерпаним, однак за кілька днів енергія знову прибуває, рукопис кількаразово поправляється, власноруч передруковується на старенькій «Любаві» і лише тоді кладеться зверху чималенької «гори» з надією, що колись, можливо, когось це зацікавить.

Валерій Шевчук — один із тих українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х роках, а змужніння, творче зростання, хоч це й парадоксально звучить, — у застійні радянські часи, коли його не допускали до друку. Це дало можливість за тих абсурдних суспільних умов зберегти себе природного, свою внутрішню свободу. Можна було покаятися і вправно служити правлячій владі, як багато хто робив. Були б і премії, нагороди, так само штучна популярність, гроші. Однак він, вибравши свободу, служив тільки мистецтву і продовжував ходити пішки, бо іноді не мав у кишені й копійки. Роками «писав у стіл», та це не пригнічувало, а додавало своєрідної гордості, що світ так само не впіймав його, як колись філософа й поета Григорія Сковороду, що став для Шевчука «вчителем життя».

Таке життя, нелегке, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого