Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У цей час, ніби за велінням чарівної палички, відчинилися двері і в музей зайшла жінка, як дві краплі води схожа на мою колежанку.
— Я зі школи і з дітьми, — категорично сказала, і я полегшено зітхнув. Еге ж, прийшла екскурсія, і повести її мав я…
Стало холодно в ліску, бо засидівся на лаві. Лава — колода, колишнє дерево із цього-таки ліска, але воно землі непотрібне — дерево, яке не питиме соку. Все-таки є різниця, спроквола подумав я, між холодним цурпаком і сонними, на позір мертвими стовбурами, котрі стоять на килимі ніздрюватого снігу. Мені незатишно на цьому анемічному острівці тиші, спокою й самотності. Довго так не витримаю, маю піти. Згадую раптом малу річку, вщерть засипану камінням, ясно-зелену траву коло неї, неподалець стояла хата, з якої пішов у світ і якої тепер уже не існує, на тому місці побудовано нечупарну насосну станцію; втрату тієї хати колись я гостро пережив. Чому? Тому, що кожна людина має систему кітв і кітвочок, які тримають її біля цієї землі, інколи цього не усвідомлює, а часом усвідомлює гостро. Я ж із тих, котрі те усвідомлюють гостро, а от рідна сестра до таких речей байдужа. Втрата тих кітвочок, як казав раніше, — це і є витворювання в душі малого солончака, а скільки їх за життя утворюється? І щоразу, коли це трапляється, відбувається більший чи менший колапс, і недаремно в цьому слові заховано інше — «коле» (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.), бо з часом ті кола стягуються, утворюючи одне велике, а отже, великого солончака. Здається, і тепер відбувається те саме.
Але я прикликав спогада про малу річку, засипану камінням і з травою біля неї, не для того, щоб сентиментально згадати дитинство. Бачу вигін, саме там текло з-під каменю джерело. Джерелу стало тісно між каміння, воно й погнало звивистого струмка до річки; по берегах кринички росте м’ята і дивні квітки, які називаються тут «мило». «Мило» через те, що розтерті в пальцях ті квітки дають густу, білу, справді мильну піну. До болю в душі хочеться піти до того струмка, до зеленої трави та джерела, а ще до того «мила». Хочеться стати на коліна, хай це й буде смішно на чужі очі, котрі дивляться від хат, а люди з цих хат беруть тут собі воду, і вимити у струмку тим «милом» руки й лице. Це буде картинне й безглузде причащання, але душа має часом потребу і в такому, а серце тримає в собі вільготу отаких малих долинок супротилежно до виниклих колапсів та солончаків. Зрештою, я також виріс в одній із хат, з якої брали воду в тому джерелі; нині ж я, мов обезсилілий Гулівер, сплутаний з голови до ніг нитками з бабиного літа. Можу й маю силу їх розірвати, але нехай вони заграють мені щось веселіше, хоч би й про траву, м’яту, джерело і «мило». Про руки, вимиті у струмку, в якому нема промислових відходів, і милом, в якому не бувало тваринного жиру. І я зрозумів раптом, чому страшним видавалося справжнє мило для давнього й наївного, як світ, але не менше й мудрого поета Климентія: він страшився доторку до тіла тваринного жиру і сумнівався, що це його очистить…
Ось він, мій зав: позверхова ввічливість, може, й засолодка, надмірна в усьому правильність, а попри те — щось неприємне в кожній клітині його тіла. У мені звучить і досі голос колежанки, дзвінкий із крицяними нотками, яка ще раз переказує те, що про зава вже оповіла. Мені забиває вуха від цього потоку слів, бо цей потік зовсім не подобає на струмок від мого джерела. Особливо часто вона вживає слово «міроприємство» — глухе й рипливе, як торішній бур’ян; я ж, не зважаючи на те, що не є філологом, відчуваю тоскноту від таких слів, воно мучить мене. Зі словами в мене свої стосунки, вони для мене — як живі істоти. Є слова гарні й бридкі, сірі і яскраві, потворні й холодно правильні, є й соковиті, як молода трава. Тому-то й здригаюся мимоволі, коли колежанка стьобає мене тим «міроприємством», бо то слово-покруч. Зрештою, їй, здається, байдуже, як реагую на слова, вона говорить і говорить. І я з жахом думаю: ось пропрацювали разом кілька років, ніби все було добре, але яка облудна й штучна наша тиша! Щось в усіх трьох було негаразд, коли все розлетілось, як од вибуху, від одного неґречного речення. Одна дурниця, яка зірвалася з моїх вуст, переколотила наш світець — і він безнадійно розколовся. Винуватий у тому був я. Адже свинство — це свинство, і чи можна його вибачати? Але маю ваду, з якою безсило борюся цілий свідомий вік: не вмію тримати на язиці солодких слів і викочувати їх у світ, ховаючи в тому-таки язиці труту. Зрештою, я й сам з роду Хамового, і зовсім того не соромлюся. Та це мене не виправдовує. Ось чому, коли вона висловилася, й про щось натякнула, і до чогось, собі догідного, мене підготувала, я знову повторив уперто, але категорично:
— Усе-таки хочу спробувати перед ним вибачитись.
Тоді побачив, як вуста колежанки, вузькі й нафарбовані, стали ще вужчі, бо спробували всміхнутися.
— Ну що ж, спробуйте, — сказала вона, дивлячись убік. — Дивно, що ви не розумієте ситуації…
Я спускався з гори долі, й мені невідь-чому згадалася колишня дружина. Одружилися ми студентами, і любов наша була гаряча й палка. І я був щасливий, бо повірив, що знайшов власне щастя, адже вона була юна, гарна й гаряча. І з нею я сам ставав гарячий, і світ для мене поростав квіточками-незабудками. Але після навчання мене забрали до війська, і от вона, котра писала вірші, вміла повести розумну бесіду, особливо на самоті при свічках, начитана й розвинена, з інтелігентної родини, де було більше книжок, як меблі, зійшлася з іншим, так мені писали наші доброзичливці, звичайнісіньким мужилом, котрий любив мотоцикла більше над усе в світі, й почав возити її по лісах і лугах — що вони там робили, можна лише здогадатись, але навряд чи вели інтелектуальні розмови. Невдовзі вона завагітніла й написала мені короткого,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.