Читати книгу - "Трилогія смерті"

Ми мчали уздовж тунелю. Двигун ревів що й ну.

Історія Лос-Анджелеса, закарбована на стінах, щосекундно маячіла по обидва боки: піктограми, графіті, безглузді малюнки, що їх позоставили безпритульні блукальці у тисяча дев’ятсот сороковому, тридцятому, двадцять п’ятому; самі обличчя, зображення моторошних речей та нічогісінько живого.

Крамлі дав менше газу.

Ми вписались у зграю підземних безумців, які несамовито волали, вітали нас жаским горланням. Але Крамлі не збавляв швидкості. Ми розпорали цю юрбу, розкидаючи її навсібіч.

Одна почвара конвульсійно силкувалася зіп’ястися на ноги, гугнявлячи в ніс.

«Еде, Едварде, Едці, о Едуарде! — промайнуло у моїй голові. — Невже це ти?»

— Ти так і не попрощався! — процідив привид і забрався звідти.

Я пхинькнув, і ми рушили далі, випереджаючи мою вину, залишивши усе позаду. І чимдалі заїжджали, тим лячніше мені ставало.

— Як, у біса, ми дізнаємося, де одцвітемо? — розійшовся я. — Тут нема жодних вказівників. Або ж ми їх просто не запримітили.

— Ага, все може бути, треба пильніше дивитися, — сказав Крамлі.

Навкіл ми почали вловлювати порозкидувані на стінах знаки, місцями нашкрябані крейдою, місцями виднілися літери, виведені чорною фарбою.

Крамлі сповільнив їзду. На стіні перед нашими очима хтось вигравірував низку хрестів і карикатури надгробків, наче в коміксах.

— Якщо довіритися поводирству Фріца, то ми у Глендейлі.

— Це означає… — заїкнувся я.

— Так-так. Ми у Форест-Лон.

Увімкнувши верхні фари, ми почали метляти машиною то праворуч, то ліворуч. Рухаючись повільно, побачили драбину, що вела до прикритого решіткою отвору, вирубаного у стелі тунелю. Знизу ж була автівка Фріца, а він сам дерся по щаблях угору. Вздовж тієї драбини тягнувся ланцюг хрестів.

Ми вийшли з машини, минули висхлі калюжі й кинулися теж лізти драбиною. Щось гучно дзвякнуло над нами. Затим глянули на силует Фріца і посунутий убік люк; почав крапотіти легкий дощ, змочуючи наші плечі.

Тоді, не зронивши ні слова, продовжили пнутися драбиною. Дивлячись згори, Фріц крикма скеровував нас.

— Піднімайтеся сюди жвавіше, кляті бамбули!

Ми подивились униз.

Незрячий Генрі не збирався пасти задніх.

Розділ сорок четвертий

Шторм ущух, зоставивши по собі дощ, що ледь-ледь мрячив. Небо було неоднозначним: віщувало, що періщитиме як з відра, а крапало дрібку.

— Ще не на місці? — поспитав Генрі.

Ми усі подивилися на ворота кладовища Форест-Лон, на покотисті пагорби, укриті чималим арсеналом меморіальних каменів, що угрузли в цю траву, як уламки метеоритів.

— Кажуть, що отут, — почав Крамлі, — скупчиться не менший електорат, аніж у місті Падука, котре у Кентуккі, Ред-Рівері, Вайомінгу чи на сході Лос-Анджелеса, в Азусі.

— Мені до вподоби старомодні цвинтарі, — зізнався Генрі. — На них можна багато усього обмацати руками. А ще люблю могильні плити, на котрих можна розпростертися, наче статуя, та й із пані якоюсь туди можна навідатися у пізню годину, аби пограти в лікаря.

— Невже хтось коли-небудь приходив, аби впевнитися, що фіговий листок Давида[229] ніде не запропастився? — мовив Фріц.

— Чув, як казали, — відразу ж спохопився Генрі, — що коли його доставили на кораблі, листка не було, тож він залежувався близько в якійсь глушині, замотаний у полотна, так, щоб ненароком не образити почуттів пристаркуватих леді у тенісному взутті.[230] За день до того фіговий листок таки приліпили, аби обламати задоволення. От їм і довелося безпало рукоблудствувати, торкаючись скульптури, ніби читаючи шрифт Брайля. Коли живі людці опівночі виконують гімнастичні вправи на могилі, це називається прелюдією. Мертві витворяють те саме, правда, тоді то вже не що інше, як післяласка.

Ми стояли, окроплені дрібним дощем, споглядаючи через дорогу на похоронне приміщення.

— Зарилася в нору, — почули, як хтось пробубнів. Та то ж був не хто інший, як я.

— Рухайтеся! — скомандував Крамлі. — Через півгодини дощові потоки хлинуть униз. Змиють наші автівки і вижбурнуть їх геть аж до моря.

Ми потупили зір на люк з відсунутою кришкою. Затим учули звуки джерела, що дзюркотіло.

— Божечку-Боже! — стривожився Фріц. — Моє класичне авто!

— Рухайтесь! — узявся за старе Крамлі.

Зіщулившись, ми погнали вулицею до будівлі поховальні.

— Про кого запитуватимемо? — поцікавився я. — Та й про що?

Хвилю-другу ми перезиралися, доста спантеличені.

— Напитуватимемо Констанс?

— Слушну річ кажеш, — зазначив Крамлі. — Запитаємо про усі ті заголовки й прізвища, що у газетах. Про усі вигадані імена, виведені помадою на дзеркалах у гардеробі підвального приміщення.

— Ану повтори, — наказав Генрі.

— Та це ж ніщо інше, як розгорнута метафора, — проказав Крамлі. — Рухайтеся жвавіше!

Замашним кроком ми увірвались у велику палату смерті, інакше кажучи, це було прихилище клерків і нора з теками.

Нам не довелося займати чергу чи вичікувати, адже довготелесий чоловік із заледеніло-білою чуприною і сірувато-безживним обличчям проковзнув за передній стіл, обмацав нас згірдливим поглядом, наче ми були викидами з парової пральні.

Працівник поклав на стіл картку і схилив Крамлі до того, аби той узяв її.

— Ви Грей? — поцікавився він.

— Елайху Філіпс Грей, як бачите.

— Ми тут для того, аби прикупити ділянку, місце для поховання.

Запізнілий зимовий усміх прорізався на вустах Елайху Ф. Грея, повис там, немов мряка.

Жестом ілюзіоніста він показав на якусь картку і прайс-лист.

Крамлі не зважав на те.

— Спершу з моїм з’ясуємо, даю вам перелік.

Він витягнув прибережений список зі зведеними докупи іменами і поклав його догори дригом попереду Грея, який безмовно розглянув написане.

Крамлі вийняв назовні скручену пачку стодоларових купюр.

— Потримаєш у себе, молодший? — запитав, кидаючи мені в руки згорток. А тоді звернувся до Грея: «Вам ці імена про щось говорять?»

— Так, до того ж кожне.

Грей знову запнувся.

Крамлі вилаявся, проціджуючи крізь зуби вказівку:

— Перелічи їх, молодший…

Я пригадав їх, одне за одним.

— Голлі Морган.

Грей почав перебирати папки.

— Ось тут є. Похована у тисяча дев’ятсот двадцять четвертому.

— Поллі Старр?

Ще раз хутко пробігся теками.

— Тут. Тисяча дев’ятсот двадцять шостий.

— Як щодо Моллі Сіре?

— Знайшов. Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий.

— Емілі Дане?

— Тисяча дев’ятсот двадцять восьмий.

— Усі поховані у цьому місці, нічого не плутаю?

Грей скорчив кислу гримасу.

— Я за усе своє життя жодного разу не схибив. Дивно, одначе… — він ще раз пробіг очима по матеріалах, витягнутих з теки. — Щось тут не ладне. Невже вони були пов’язані між собою, походили з однієї і тієї ж сім’ї?

— Що маєте на увазі?

Грей зосередив крижаний погляд на зазначених іменах.

— Ось що, самі погляньте, усі вони поміщені в одному наземному склепі, виконаному в готичному стилі.

— Як так склалося? — Крамлі стрепенувся, порушивши запалу скуку, а тоді схопив теку з картками. — Що