Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Лукас переніс хронограф на підвіконня і затулив його фіранкою.　

— Тут ти напевне не наскочиш на меблі. Так, і не закочуй очі. Тімоті де Віллерз одного разу впав просто на стіл і, як на лихо, зламав ногу!　

— А що, коли замріяна леді Тілні якраз підійшла до вікна і споглядає ніч надворі? Це не жарт, дідусю.　

Обережно відсунувши його, я стала навколішки перед хронографом і відкрила клапан якраз під рубіном. Розмір отвору відповідав моєму пальчику.　

— Стривай! Твоя рана!　

— Її можна перев’язати і через три хвилини. Бувай! — сказала я, глибоко зітхнула і щосили притиснула палець до голки. Я вкотре відчула запаморочення, і у червоному світлі, поки Лукас говорив «Але я ще хотів…», усе розпливлося перед моїми очима і мої пригоди продовжилися.　

РОЗДІЛ 4

Хроніки Вартових　

18 грудня 1745 року

Якобітська армія уже нібито стала табором біля Дербі та суне до Лондона, тим часом як ми перемістились у новий штаб і сподіваємося на те, що 10 000 французьких солдатів, які пристали до Молодого Претендента Красунчика принца Чарлі[11], помиляються і ми спокійно зможемо відсвяткувати Різдво в нашому місті.

Немає кращої для Вартових домівки, ніж старовинні будівлі Темпла. Адже лицарі-тамплієри охороняли таємні знання і храм їх стоїть неподалік, а його підземелля з’єднані з нашим будинком. Офіційно ми й далі пильнуватимемо своїх прямих обов’язків, але буде де отаборитися й адептам, послушникам і гостям, а ще, звісно, прислузі. До того ж можна буде обладнати алхімічні лабораторії для дослідів. Тішить те, що лорд Аластер марно намагався зіпсувати своїми обмовами добрі стосунки графа і принца Вельського (див. Звіт від 2 грудня), і завдяки його величності ми можемо набути у власність цю будівлю. Сьогодні в Драконячій залі Внутрішнє Коло урочисто отримає таємні документи із графового зібрання.

Звіт: Сер Олівер Ньютон, Внутрішнє Коло

За кілька секунд мої очі звикли до нового освітлення: самотньої гасниці на столі. Її приглушені теплі відблиски осявали обриси затишного натюрморту: кошик, кілька мотків рожевої шерсті, чайник на підставці й горнятко з трояндочкою. А посеред усієї цієї краси сиділа на стільці леді Тіл ні та плела. Угледівши мене, вона на мить зупинилась і поклала руки на коліна.　

Від часу нашої останньої зустрічі вона неабияк постаріла, у рудому волоссі виднілися сиві пасма, а зачіска нагадувала коротку хімічну завивку. А втім, трималася леді Тілні досі велично та гідно, і цим одразу ж нагадала мені бабусю.　

Вона навіть не намагалася закричати або замахнутися на　

мене гострим гачком.　

— Щасливого Різдва, — сказала вона.　

— Щасливого Різдва, — озвалась я трохи зніяковіло. На мить я розгубилась, але потім опанувала себе: — Не бійтеся. Я не хочу брати вашу кров чи щось таке, — сказала я, виходячи з тіні гардини.　

— Уся ця плутанина з кров’ю вже давно в минулому, Ґвендолін, — трохи дорікаючи, мовила леді Тілні, наче я мала й сама про це знати. — До речі, я вже не раз запитувала себе, коли ж ти прийдеш. Сідай. Чаю?　

— Та ні, дякую. Шкода, але в мене лише кілька хвилин. — Я ступила ще один крок їй назустріч і простягнула записку. —

Ось, передайте моему дідусеві, щоб… ну, щоб усе сталося так, як воно сталося. Це дуже важливо.　

— Розумію. — Леді Тілні взяла аркуш і спокійнісінько його розгорнула. Її геть нічого не бентежило.　

— Чому ви мене чекали? — запитала я.　

— Ти ж попросила мене не боятися, якщо ти завітаєш до мене ще раз, але не уточнила, коли саме це станеться. Отож я чекаю, дні та роки, коли ж ти мене, нарешті, налякаєш, — тихо засміялася вона. — Але плетіння поросяток заспокоює. Правду кажучи, мало-помалу засинаєш від нудьги.　

Я вже розтулила рота, аби вимовити якусь ввічливу фразочку на кшталт: «Ви служите високим ідеалам», але мій погляд упав на кошик із поросятками, і я мимоволі вигукнула:　

— Ой, які ж вони гарненькі!　

У кошику справді лежало кілька гарненьких поросят, значно більших, ніж я уявляла. Дуже схожі на живі м’якенькі іграшки.　

— Вибери собі одненьке, — запропонувала леді Тілні.　

— Можна? — Я згадала про Кароліну і простягнула руку до кошика.　

Плетені звірятка були дуже м’які та приємні на дотик.　

— Ангора й кашемір, — гордо сказала леді Тілні, — я беру тільки їх. І нехай інші плетуть із колючої овечої вовни.　

— Ясно. Спасибі, — я притиснула до грудей рожеве поросятко і спробувала зосередитись. То на чому ми зупинились? — Я відкашлялась. — Коли ми побачимося наступного разу? У минулому?　

— Це було в 1912 році. У моєму відліку часу цей раз буде вже не таким, — зітхнула вона. — Які ж то були захопливі часи…　

— От дідько! — Мій шлунок враз скрутило, як це буває на американських гірках. Ну чому ж ми не встановили час із запасом? — Виходить, ви знаєте більше, ніж я, — похапцем про бурмотіла я. — У нас немає зараз часу, щоб усе обговорити, але… може, скажете мені якесь напутнє слово?　

Я наблизилась до вікна, покинувши коло світла від гасниці.　

— Напутнє слово?　

— Авжеж! Ну, наприклад, «стережися чогось»? — я вичікувально подивилася на леді Тілні.　

— Стережися чогось? — Моя співрозмовниця відповіла мені теж вичікувальним поглядом.　

— Ну, не знаю! Чого мені варто стерегтися, на вашу думку?　

— Хай там як, варто стерегтися канапок із пастромою[12]. Ага, і не сиди на сонці занадто довго, яскраве сонячне світло шкідливе для шкіри, — жваво заторохтіла леді Тілні, відтак розпливлася перед моїми очима, і я знову опинилася в 1956 році.　

Канапки з пастромою! Це ж треба! Я мусила запитати в неї: кого, а не чого мені слід стерегтися.　

Хороша думка, але запізніла. Цю нагоду я проґавила.　

— Що це таке? — скрикнув Лукас, угледівши в моїх руках порося.　

Ну і ну! Замість корисно провести кожну секунду в минулому і вивідати в леді Тілні якнайбільше важливої інформації, я наче з глузду з’їхала і накинулася на плетених рожевих свинок.　

— Порося ручної роботи, дідусю, хіба не бачиш, — сказала я, згораючи від сорому за себе. — Ангора й кашемір. А інші майстрині беруть для плетіння колючу овечу вовну…　

— Хай там як, у нас усе вийшло, — сказав Лукас, похитавши головою. — Цей хронограф працює, і ми зуміємо домовитися про нову зустріч. У моєму будинку.　

— Стрибок