Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Ні, просто зараз не збираюся.

Я так розгнівалася, що хотіла дати йому запотиличника. І, можливо, так і зробила б, якби не бачила, як він розрізав навпіл людину. Тож довелося просто втупитися в точку у нього між лопатками й потягнутися за ним нагору.

Дарклінґові люди розчистили трохи місця на земляній підлозі фермерської стодоли-розвалюхи й розклали там вогнище. Хтось упіймав і забив тетерука, якого тепер смажив на вогні. Це означало, шо нам доведеться розділити небагату вечерю, проте Дарклінґ не хотів заради забавки відправляти своїх людей на лови до лісу.

Я всілася біля вогнища й мовчки з’їла свою невелику порцію. Упоравшись, на мить завагалась, а тоді витерла пальці об уже й так засмальцьовану кефту. Це була, певно, найгарніша річ, яку мені доводилося чи судилося носити, тож час від часу, кинувши погляд на вкриту плямами й дірками тканину, я почувалася неабияк пригніченою.

У відблисках вогню я спостерігала за опричниками, котрі сиділи пліч-о-пліч із гришами. Дехто вже відійшов від вогнища і вкладався спати. Інші зайняли свої місця, готуючись до першої вахти. А решта сиділи біля напівзгаслого вогнища, базікали й передавали одне одному фляжку. Дарклінґ сидів серед них. Я помітила, що він задовольнився власною порцією тетерука. А тепер сидів поруч із своїми солдатами на холодній землі — другий за могутністю після короля чоловік. Він, мабуть, відчув мій погляд, позаяк обернувся й подивився на мене, зблиснувши в сполохах вогню гранітними очима. Я зашарілася. На мій подив, Дарклінґ підвівся й підійшов до мене, простягаючи фляжку. Я завагалася, а тоді зробила ковток, скривившись від огидного смаку. Квас мені ніколи не подобався, але вчителі в Керамзіні жлуктали його, як воду. Якось ми з Малом поцупили плящину. Те, як нас відлупцювали, впіймавши, аж ніяк не могло порівнятися з тим, як нас жахливо нудило.

Утім, стікаючи до шлунку, квас обпікав, а тепло було таким бажаним. Я зробила ще один ковток і віддала флягу.

— Дякую, — сказала, трохи закашлявшись.

Дарклінґ зробив ковток, дивлячись на вогонь, а тоді озвався:

— Гаразд. Розпитуй.

Заскочена зненацька, я лише кліпала на нього. Мій втомлений мозок аж кипів від запитань, відколи ми покинули Крі­бірск. Я не була певна, що мені вистачить енергії на те, щоб сформулювати думку, й запитання, що вилетіло з рота, здивувало мене саму.

— Скільки тобі років?

Він зачудовано подивився на мене.

— Точно не знаю.

— Як можна не знати?

Дарклінґ здвигнув плечима.

— А скільки точно тобі років?

Я похмуро глипнула на нього. Дати свого народження я не знала. Усім сиротам у Керамзіні записували герцогів день народження на честь нашого благодійника.

— Гаразд, тоді скільки тобі приблизно років?

— Чому тебе це цікавить?

— Тому що я чула історії про тебе ще в дитинстві, але ти не здаєшся набагато старшим за мене, — чесно зізналася я.

— Які ще історії?

— Звичайні, — трохи роздратовано озвалася я. — Якщо не хочеш відповідати, так і скажи.

— Я не хочу відповідати.

— Ох.

Потім Дарклінґ зітхнув і сказав:

— Сто двадцять. Плюс-мінус.

— Що? — зойкнула я. Солдати навпроти глипнули на мене. — Це неможливо, — додала я вже тихіше.

Дарклінґ дивився на полум’я.

— Палаючи, полум’я знищує деревину. Воно пожирає її, залишаючи попіл. А сила гриш працює інакше.

— Як саме?

— Використання сили робить нас сильнішими. Воно живить нас, а не пожирає. Гриші здебільшого проживають довге життя. А якщо могутність підсилена…

Він змовк, здвигнувши плечима.

— А ти живий підсилювач. Як Іванів ведмідь.

Ледь помітна усмішка вигнула кутик його рота.

— Як Іванів ведмідь.

Мені спало на думку дещо неприємне.

— Але це означає…

— Що мої кістки і кілька моїх зубів зроблять іншого гришника надзвичайно могутнім.

— Ну, це страшенно моторошно. Невже тебе це нітрохи не турбує?

— Ні, — просто відповів Дарклінґ. — А тепер ти відповіси на моє запитання. Які історії тобі розповідали про мене?

Я стривожено посовалася.

— Ну… наші вчителі розповідали, що ти робиш Другу армію могутнішою, збираючи гришників за межами Равки.

— Мені не доводиться їх збирати. Самі приходять. Інші країни не ставляться до гриш так добре, як Равка, — похмуро пояснив він. — Фієрданці спалюють нас, вважаючи відьмаками, а Керч продає в рабство. Шу Хан розтинає нас, шукаючи джерело могутності. Що ще?

— Казали, що ти наймогутніший Дарклінґ в історії.

— Я не просив тебе лестити.

Я висмикнула нитку, що висіла з манжети моєї кефти. Дарк­лінґ очікувально дивився на мене.

— Ну, — почала я, — в маєтку був старий кріпак…

— Продовжуй, — підбадьорив Дарклінґ. — Розповідай.

— Він… він казав, що Дарклінґи народжуються без душі. Що лише справжнє зло могло створити Тіньову