Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

незначущих частин.

Та комашина лапка сіпатиметься віки вічні. Той рубець, що

голосить, благаючи смерті, голоситиме віки вічні. Дослідник

шукатиме віки вічні. Тихий голос мурмотітиме віки вічні.

І ніщо його не зборе — лиш мінитиметься мов море.

На щось багате, химерне й хворе.

Воно вихоплюється.

Розділ четвертий. Голден

— ФМРК «Саллі Райд»! Вас викликає судно «Росинант»!

Просимо дозволу пройти Кільце одним кораблем. ОПА, важкий перевізник «Каллісто Дрім».

— «Росинанте»! Негайно надішліть код авторизації!

— Надсилаємо.

Голден наклацав на екрані пересилання кодів і потягнувся, випроставши руки й ноги, а цей його рух висмикнув його з

крісла в царину довколишньої мікрогравітації. Кілька

занехаяних суглобів та хребців у різних частинах його кістяка

відгукнулися лункими лусь-лусь.

— Старієш! — мовив Міллер. Детектив стояв у пожмаканому

сірому костюмі й капелюсі з загнутими догори м’якими крисами

за кілька метрів від Голдена, й ноги його так твердо впиралися в

підлогу, от ніби тут було нормальне тяжіння. Що кращою

виходила Міллерова симуляція (вдосконалившись за останні

два роки до вкрай переконливої доладності), то менше, як

видавалося, вона дбала про свою відповідність довколишній

реальності.

— А ти — ні.

— З кісток моїх пороблено корали, — мовив привид, ніби

погоджуючись. — Такий собі обмін товарами.

Коли «Саллі Райд» надіслав код на проходження, Алекс

повільно та вміло провів їх крізь Кільце, а «Каллісто» дублювала

їхні швидкість і курс. Зорі зникли, коли корабель пірнув у чорну

ніщоту центральної частини. Як проходили в браму, Міллер

замерехтів, тоді почав отілеснюватись, але щез роєм блакитних

світлячків, коли гуркнув, відкриваючись, горішній люк і до

каюти вплив Еймос.

— Ми сідаємо? — без зайвих балачок запитав механік.

— Нема потреби в цій мандрі, — запевнив Голден і відкрив

канал до Алекса, що сидів нагорі в пілотській кабіні. —

Потримай нас тут, поки ми переконаємося, що «Каллісто»

причалила, а тоді виведи назад.

— А добре було б і перепочити кілька днів на станції, — мовив

Еймос, сідаючи в гостьове крісло й прив’язуючись. Рукав його

сірого комбінезона був добряче присмалений, виднів бинт на

половину лівої руки. Голден показав на це, але Еймос тільки

плечима здвигнув.

— На нас чекає парочка кораблів із ґрунтом на станції Тайко, —

сказав Голден.

— Та кому воно треба: ризикувати, нападаючи на кораблі на

цім маршруті? Навіщо огинається тут стільки військових

кораблів? Просто самогубство якесь.

— Але ж Фред таки гарно нам платить за ескортування його

кораб лів до станції Медіна, і я люблю його грошики. — Голден

повмикав корабельні телескопи, спрямовані навсібіч, зумом

зосередив їх на огляд кілець. — Хоча й мені не до вподоби

засиджуватися тут довше, ніж треба.

Міллерів привид був артефактом інопланетної технології, що

створила ту браму й одного мертвого чоловіка. Відколи

деактивували Кільцеву станцію, той привид ось уже два роки

скрізь ходив за Голденом. Чи не весь свій час він тратив на те, щоб улещати Голдена, просити, вимагати від нього, щоб таки

пройшов у недавно відкриту браму й розпочав дослідження

позабрамних планет. Той факт, що докучати Голденові детектив

міг лише тоді, коли той бував самотній (а усамітнитися на

такому великому кораблі, як «Росинант», було майже

неможливо) допомагав йому не з’їхати з глузду.

До них наниз, із пілотської кабіни, приплинув Алекс. Крізь

його давно вже не густу чорну чуприну, що їжакувато стирчала

навсібіч, просвічував брунатний скальп. Під очима темні кола.

— То що, не сідаємо тут? На пару днів розпружитися б тут, на

станції.

— Бачиш? — Голденові Еймос.

Не встиг Голден відповісти, як у палубний люк протислася

Наомі.

— Ми що, не пристаєм?

— Капітан палає бажанням хутчій метнутися назад, до тих

гноє возів, що застрягли в Тайко, — мовив Еймос, примудрившись

надати

своєму

голосові