Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

нашої роботи, якщо ми мусимо понад усе дбати, аби тільки

нічим не скривдити виплодків, що в нас стріляють?

Мертрі лише здвигнув плечима на знак згоди. Коли ж він

заговорив знову, спокійна лаконічність лише ледь приховувала

його зневагу.

— Вочевидь пришлють нам посередника.

Інтерлюдія. Дослідник

…воно вихоплюється воно вихоплюється воно вихоплюється

воно вихоплюється…

Сто тринадцять разів за секунду, й нічого не відповідає, а воно

знай вихоплюється. Воно не є свідоме, хоча його частини

наділено свідомістю. Є в ньому такі структури, що були колись

окремішніми організмами: аборигенні, еволюціоновані й

складні. Його призначення — імпровізувати, використовувати, що є напохваті, а тоді рухатися далі. Досить добре є досить

добре, тож воно або нехтує артефакти, або пристосовує їх.

Свідомі його частини намагаються надати цьому вихоплюванню

якогось сенсу. Намагаються інтерпретувати його.

Ось хтось уявляє, як лапка комахи сіпається сіпається

сіпається. Хтось чує, як іскра затуляє дірку, й цокання таке

швидке, що переростає в гудіння. Інша, забудькувата, заново

переживає відпадання власної плоті від кісток, нуд і страх, і

просить, просить, роками вже, просить смерті. Звати її Марія.

Воно ж не дозволяє їй померти. І не втішає її. Воно не є свідоме

її присутності, бо воно взагалі несвідоме.

Але це несвідоме не є бездіяльне. Де тільки може, воно

знаходить силу, загніздившись у купелі низької радіації.

Крихітні структурки, дрібніші за атоми, пожинають енергію

швидкорухливих часточок, що пролітають крізь нього.

Субатомарні

вітрячки.

Воно

пожирає

порожнечу

й

вихоплюється вихоплюється вихоплюється.

У тих артефактах, що мають свідомість, пам’яті пощезлих

життів усе ще мерехтять. Тканини, що зазнали змін, але не

відмерли, утримують ту мить, коли один хлопчик почув, що його

сестра іде з дому. Вони утримують таблички множення.

Утримують образи сексуальності, й насильства, і краси. Вони

утримують пам’ять плоті, що більше вже не існує. Вони

утримують метафори: мітохондрії, морську зірку, Гітлерові

законсервовані мізки, царину пекла. Вони снять структури, що

були нейронами, сіпанням, і петлею, і горінням, і сном. Образи

й слова, і біль, і страх — нескінченні. Непереборне відчуття

хвороби. Запам’ятований голос старого чоловіка шепоче сухі

слова, не усвідомлюючи їх. П’ять сажнів глибини лежить твій

батько. З його кісток пороблено корали.

Якби знайшлася відповідь, то воно могло б і скінчитися. Якби

знайшовся хтось, хто відповів би, то воно пішло б на спочив, мов

камінчик в основі гори, але ж ніщо не відповідає. Ті рубці

знають, що ніяка відповідь ніколи не надійде, але той рефлекс

викликає той рефлекс викликає той рефлекс, і воно

вихоплюється.

Воно вже розв’язало мільярд крихітних загадок у каскадах

рефлексу. Воно не має ніякої пам’яті про такі свої діла, окрім

тієї, що в його рубцях. Є тільки вихоплювання, подавання

звістки, що його завдання довершене. Ніщо не відповідає, отож

воно й не може скінчитися. Воно вихоплюється. Це складний

механізм розв’язування загадок, коли використовується те, що є

для використання.

Перлини ці були його очима.

Отож воно й має цього дослідника.

Хоч би скільки було рубців, але є той один, що зробився

останній. Він є найнезайманіший. Він корисний, то й

використовується. Він вибудовує дослідника з того взірця, не

усвідомлюючи, що робить він саме це, й випробовує ще якийсь

інший спосіб вихоплювання. І щось відповідає. Щось хибне, та

чужинське, та автохтонне, але ж є якась відповідь, отож воно, з

плином літ, знов вибудовує дослідника й вихоплюється.

Дослідник стає дедалі складніший.

Воно не зупиниться, поки не сягне того останнього зв’язку, і

воно ж ніколи й не сягне того останнього зв’язку. Воно

витягується, випробовує все новіші комбінації, розмаїті способи

вихоплювання, не усвідомлюючи, що воно чинить саме так. Не

усвідомлюючи й свого існування. Порожнє, за винятком