Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

відкриває вакуумне пакування й бере заморожений нагетс. — Також

нагетси обов’язково мусять бути у формі динозавра. От, бачите? Це

динозавр.

Мимоволі всміхаюся.

— Бачу. Так, я зрозуміла.

— А ще… — Він здіймає нагетс до очей. — Спершу треба оглянути

кожен з них, чи нема на ньому якихось пошкоджень. Наприклад, голови бракує, чи ноги, чи хвоста. Якщо в динозавра є каліцтва, ним

достеменно знехтують.

Він витягає тарілку з підвісної шафки над мікрохвилівкою. Кладе на

тарілку п’ять зовні бездоганних нагетсів.

— Одна порція — п’ять нагетсів. До мікрохвилівки ставите їх рівно

на дев’яносто секунд. Якщо виставити на таймері менший час, залишаться сирі. Якщо більший — будуть пересмажені. Тут треба

дотриматися ідеального балансу.

Серйозно киваю.

— Я зрозуміла.

Поки тарілка з нагетсами обертається в мікрохвилівці, Енді

роззирається. Кухня тут щонайменше вдвічі більша, ніж уся та

квартира, з якої мене виселили були.

— Я навіть до пуття не знаю, скільки грошей ми вгатили, щоб

зробити ремонт на цій кухні. А Сесілія все одно зголошується їсти

виключно те, що приготовано в мікрохвилівці.

«Розпещене мале стерво», — от що бринить у мене на самісінькому

кінчику язика. Але я втримуюся й не кажу цього вголос.

— Принаймні вона чітко знає, чого хоче.

— Це точно.

Мікрохвилівка пищить. Ендрю витягає тарілку з гарячезними, просто

із жару, курячими нагетсами.

— А ви? Ви вже поїли?

— Я візьму щось перекусити до себе в кімнату.

Він зводить брову.

— А до нас не хочете приєднатися?

Якась частина мене залюбки пристала б на його пропозицію. В

Ендрю Вінчестері є щось дуже привабливе, і я не годна опиратися

бажанню ближче з ним роззнайомитися. Але водночас розумію, що це

було б помилкою. Якщо Ніна увійде до кухні й побачить, як ми, сміючись і теревенячи, сидимо за столом, їй це достеменно не

сподобається. Крім того, у мене є передчуття, що Сесілія докладе

максимум зусиль, аби зіпсувати вечір.

— Я краще поїм у себе, — твердо кажу я.

Вигляд в Ендрю такий, наче він збирається заперечити, але потім

змінює свою думку.

— Вибачте, — каже він. — Просто в нас ніколи ще не було прислуги

з проживанням, тому я не дуже добре розуміюся на вимогах етикету в

цьому випадку.

— І я також, — зізнаюсь я. — Але мені здається, що Ніні не

сподобалося б, якби вона побачила, що я вечеряю тут, з вами.

Затамовую дух, міркуючи, чи, бува, не бевкнула зайвого, вказавши на

очевидне. Але Ендрю киває.

— Так, мабуть, маєте слушність.

— Хай там як… — Я скидаю голову, щоб зустрітися з ним очима. —

Дякую за майстер-клас щодо нагетсів.

Він широко всміхається.

— Звертайтеся, якщо виникнуть якісь питання.

Він забирає тарілку з нагетсами й повертається до їдальні. Коли він

іде, я, стоячи просто біля рукомийника, квапливо запихаюся стейком, від якого відмовилася Сесілія, а тоді йду до себе нагору.

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

Тиждень по тому я, спустившись до вітальні, бачу посеред кімнати

Ніну з напхом напханим мішком для сміття в руці. Перше, що спадає

мені на думку: «Боже милий, що цього разу?!»

Так, у будинку Вінчестерів я провела наразі лише тиждень, а

почуваюся так, наче вже тут кілька років. Ба ні, навіть кілька століть.

Настрій у Ніни змінюється з лячною непередбачуваністю. От вона

мене обіймає і щебече, що дуже цінує мою допомогу. А наступної миті

вже шпетить за те, що я не виконала її доручення… якого вона мені не

давала. М’яко кажучи, жінка вона з норовом. А Сесілія — мале стерво, і моя присутність дівчисько страшенно дратує. Були б у мене інші

варіанти працевлаштування, я вже звільнилася б.

Але варіантів немає, тому не звільняюся.

Єдиний із членів цієї родини, який не доводить мене до сказу, — це

Ендрю. Ми з ним нечасто перетинаємося, але наші кілька розмов були

такі… нормальні. А мене наразі приваблює нормальність. Відверто

кажучи, Ендрю мені іноді шкода. Мати Ніну за дружину — те ще

завданнячко.

Завмираю біля дверей до вітальні, намагаючись зрозуміти, нащо Ніні

придався пакет для сміття. Може, вона вирішила, що я відтепер маю

сортувати його за кольором і смородом? Чи я купила мішки для сміття

якоїсь забороненої торговельної марки, тож тепер вміст доведеться

перепаковувати?..

Відверто кажучи, в мене жодних ідей.

— Міллі! — гукає вона.

Щось у мене в животі стискається. Здається, зараз я дізнаюся, що

мені доведеться робити з тим сміттям.

— Так?..

Вона жестом наказує мені підійти. Намагаюся рухатись так, щоб це

не скидалося на ходу засудженого до страти, який простує до ешафоту.

Виходить не дуже.

— Щось сталося? — питаю я.

Ніна піднімає важкий мішок для сміття