Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

— Трьох?

— Як виявилося, бабуня Ноббс із першого разу померла ще не зовсім.

— Тоді навіщо ж ви берете всі ці відгули?

— Не хотів би говорити, ваша милосте...

— Чому ж це?

— Ви рвати й метати будете, ваша світлосте.

— Що метати?

— Ну, той-во, ваша світлосте... озвірієте.

— Я міг би, Ноббі, — Ваймз зітхнув. — Але це було б ніщо порівняно з тим, що станеться, якщо ти не скажеш мені...

— Річ у тім, що наступного року буде оте діло з трьохста... трьохстів... відзначатимуть триста років, пане Ваймз...

— Так?

Ноббі облизнув губи.

— Я не х’тів спеціально відпрошуватися. Фред сказав, ви з цього приводу трохи надто чутливі. Але... розумієте, я — учасник «Лущених горіхів», ваша милосте...

Ваймз кивнув.

— Ті клоуни, які перевдягаються і роблять вигляд, що б’ються в давніх битвах тупими мечами, — сказав він.

— Анк-Морпоркське історичне товариство ре-кон-струк-то-рів, ваша милосте, — виправив Ноббі з відтінком докору.

— Я саме так і сказав.

— Ну... розумієте, ми збираємося показати до річниці ре-кон-струк-цію Анк-Морпоркської битви. Це означає більше репетицій, ніж завжди.

— Усе починає складатися, — вимовив Ваймз, утомлено киваючи. — І от ви марширували туди-сюди з бляшаною пікою, так? У робочий час?

— Е... не зовсім, пане Ваймз... е... правду кажучи, я їздив туди-сюди на білому коні...

— О? Грали генерала, еге ж?

— Е... трохи більше за генерала, ваша милосте...

— Продовжуйте.

Ноббсове адамове яблуко нервово застрибало.

— Е... Я буду королем Лоренцо, ваша милосте... Е... Ви знаєте... Останній король, той, якого ваш... е...

Повітря згусло.

— Ти... будеш... — почав Ваймз, виокремлюючи кожне слово як похмуре гроно гніву.

— Я ж казав, що ви будете рвати й метати, — сказав Ноббі. — Фред Колон теж сказав, що ви будете рвати й метати.

— Чому саме ти?..

— Ми тягли жереб, ваша милосте.

— І ти програв?

Ноббі скорчився.

— Е... Не те щоб прямо-таки програв, ваша милосте. Не те щоб зовсім програв. Це десь ближче, ваша милосте, до перемоги. Кожен хотів його зіграти. Тобто це ж дають коня, і гарного костюма, і все таке. І врешті-решт він був королем, ваша милосте.

— Цей чоловік був лютим чудовиськом!

— Ну, це ж було дуже давно, ваша милосте, — схвильовано сказав Ноббс.

Ваймз дещо вгамувався.

— А хто витягнув соломинку з роллю Кам’янолицого Ваймза?

— Е... е...

Ноббі!

Ноббі похнюпився.

— Ніхто, ваша милосте. Ніхто, ваша милосте, не хотів його грати.

Маленький капрал сковтнув, а тоді ніби пірнув сторчголов у ставок з виразом людини, рішуче налаштованої покінчити з усім цим раз і назавжди.

— Тож ми зробили солом’яну людину, ваша милосте, щоб вона гарно горіла, коли увечері ми вкинемо її у святкове багаття. А ще там мають бути феєрверки, ваша милосте, — з моторошною впевненістю додав він.

Ваймзове обличчя скам’яніло. Ноббі вважав, що краще, коли на нього репетують. На нього гримали більшу частину його життя. З криком він міг впоратися.

— Кам’янолицим Ваймзом не хотів бути ніхто, — холодно повторив Ваймз.

— Враховуючи, що він опинився на боці тих, хто зазнав поразки, ваша милосте.

— Поразки? Ваймзові «Залізноголові»[33] перемогли. Він правив містом шість місяців.

Ноббі зіщулився.

— Так, але... всі в Товаристві кажуть, що він не мав цього робити, ваша милосте. Казали, що це лише щасливий збіг обставин. Зрештою ж, співвідношення сил було десять до одного проти нього, і він мав бородавки на обличчі. І, коли вже начистоту, він був трохи неправонародженим. І він же дійсно відрубав королю голову, ваша милосте. Для цього треба мати трохи жорстокий характер. За всієї поваги до вас, ваша милосте.

Ваймз струсонув головою. У будь-якому разі, яке це мало значення? (Хоча десь це мало значення.) Все це було так давно. А нині яка різниця, що думає купка ненормальних романтиків. Факти були фактами.

— Гаразд, я розумію, — сказав він. — Це майже кумедно, справді. Бо є дещо інше, що я повинен вам сказати, Ноббі.

— Так точно, ваша милосте? — сказав Ноббі з виразом полегшення.

— Ви пам’ятаєте свого батька?

Схоже було, що Ноббі зібрався запанікувати знову.

— Хіба нормально зненацька питати когось про отаке-о, ваша милосте?

— Суто людський інтерес.

— Старого Злодюжка? Не дуже, ваша милосте. Я його геть не часто бачив, хіба що приходила військова поліція й витягала його з горища.

— А чи багато вам, Ноббі, відомо про ваших пращурів?

— Це вам набрехали, ваша милосте. Нема у мене, ваша милосте, ніяких щурів, і неважливо, шо там вам наговорили.

— Ох. Гаразд. Е... ви ж насправді не знаєте, що значить слово «пращури», так, Ноббі?

Ноббі скорчився. Йому не подобалося, коли його розпитували поліцейські — особливо з огляду на те, що він сам був поліцейським.

— Лише приблизно, ваша милосте.

— Вам ніколи нічого не казали про ваших предків? — обличчям Ноббі знову промайнула тривожна гримаса, тож Ваймз швидко додав: — Про ваших батьків і їхніх батьків?

— Тільки про старого Злодюжка, ваша милосте. Ваша милосте... якщо справа йде до запитання про ті мішки з овочами, які зникли з крамниці на Патоковидобувному тракті, то мене там і близько не...

Ваймз відмахнувся.

— Він не... нічого вам не залишив? Чогось такого?

— Пару шрамів, ваша милосте. І оцього-о хворого ліктя. Часом так на погоду болить. Завжди, як вітер дме з Осердя, згадую старого Злодюжка.

— Так, розумію...

— І, звісно, оце...

Ноббі сунув руку під вкриту іржею кірасу. До речі, це теж було диво. Навіть обладунок сержанта Колона якщо не сяяв, то хоч би блищав. Але будь-де поблизу шкіри Ноббі будь-який метал дуже швидко піддавався корозії. Капрал витягнув щось, підвішене на його шиї на шкіряній мотузочці. Це виявився золотий перстень. Попри те що золото корозії не піддається, це все одно було покрите патиною.

— Він залишив мені його на смертному одрі, — пояснив Ноббі. — Ну, коли я кажу «залишив»...

— Він що-небудь сказав?

— Ну, так, він точно сказав: «Віддай сюди, шмаркачу!» — ваша милосте. Розумієте, він йо’ тримав на мотузкові круг шиї, ваша милосте, от як я. Але це не схоже на нормального перстня. Я б його вже й загнав, але це ж у мене єдина