Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

не любили його, але його присутність при владі подобалася їм значно більше, ніж думка, що в Еліптичному кабінеті опиниться хтось із конкурентів. Крім того, Правитель Ветінарі уособлював стабільність. Це була стабільність холодного та цинічного штибу, але частиною його генія було усвідомлення того, що люди хочуть стабільності більше, ніж будь-чого іншого.

Одного разу, стоячи перед оцим самісіньким вікном, у цій самісінькій кімнаті, він сказав Ваймзові: «Вони думають, Ваймзе, що хочуть гарного уряду і справедливості для всіх, але чого вони жадають насправді, в глибині серця? Тільки того, щоб усе йшло як заведено і завтрашній день поменше відрізнявся від сьогоднішнього».

Тепер від вікна обернувся сам Ваймз.

— Яким буде мій наступний хід, Фреде?

— Не знаю, ваша милосте.

Ваймз сів у Патрицієве крісло.

— Пригадуєте попереднього Патриція?

— Старого Правителя Карколама? І його попередника, Правителя Трубача. О, так. Мерзенні були типи. Цей принаймні не хихотів і не носив сукні.

«Минулий час, — подумав Ваймз. — Це вже підкрадається. Нічого ще не минуло, а часи вже напружені».

— Щось внизу дуже тихо стало, Фреде, — сказав він.

— Зазвичай, ваша милосте, плетіння змов відбувається без великого галасу.

— Ветінарі не мертвий, Фреде.

— Так точно. Але він не те щоб зайнятий державними справами, еге ж?

Ваймз знизав плечима.

— Гадаю, наразі ними ніхто не зайнятий.

— Можливо, ваша милосте. Знов-таки, ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.

Колон стояв струнко, твердо сфокусувавши погляд на середній дистанції, старанно тримаючи голос досить рівним, щоб уникнути навіть натяку на прояв емоцій.

Ваймз упізнав цю позу. За потреби він і сам до неї вдавався.

— Що ви маєте на увазі, Фреде? — поцікавився він.

— Нічогісінько, ваша милосте. Просто вислів такий, ваша милосте.

Ваймз відкинувся в кріслі.

«Ще зранку, — роздумував він, — я знав, чого чекати від дня. Я збирався навідатися до цих клятих геральдистів. Потім мала бути традиційна зустріч з Ветінарі. По обіді я збирався прочитати рапорти, можливо, сходити подивитися, як ідуть справи з новим відділком Варти на Балацькій, і рано лягти спати. А тепер Фред припускає... що?»

— Послухайте, Фреде, якщо місту й потрібен новий володар, ним буду не я.

— Хто ж це буде, ваша милосте? — Колонів тон залишався продумано рівним.

— Звідки мені знати? Це може бути...

Перед ним ніби виник отвір у просторі, і він відчув, як туди всотує його думки.

— Ви ж говорите про капітана Моркву, Фреде, чи не так?

— Можливо, ваша милосте. Я хочу сказати, жодна з гільдій не дозволить стати володарем якому-небудь типу з іншої гільдії, а капітана Моркву всі люблять і, ну... Ходять чутки, що він — успадковець трону[32].

— Доказів цьому немає, сержанте.

— Це не до мене, ваша милосте. Я про це не зна’. Не зна’, що тут є доказом, — заявив Колон із майже непомітним натяком на непокору. — Але в нього ж є отой меч, і родима пляма у формі корони, і... ну, всі знають, що він король. Це через його хоризм.

«Харизма, — подумав Ваймз. — О, так. Морква має харизму. Він щось робить з мізками інших. Він міг би умовити розлюченого леопарда здатися, віддати зуби і взятися за добрі справи на благо громади, і от це таки справді спантеличило б стареньких пані».

Ваймз не довіряв харизмі.

— Королів більше немає, Фреде.

— Ваша правда, ваша милосте. Між іншим, там Ноббі прийшов.

— День стає все гіршим, Фреде.

— Ви казали, що поговорите з ним про всі ці похорони, ваша милосте...

— Робота ж триває, по-моєму. Гаразд, підіть скажіть йому прийти сюди.

Ваймз лишився на самоті.

Королів більше немає. Ваймзові важко було б сформулювати, чому так має бути, чому концепція королівської влади обурювала його аж до кісткового мозку. Зрештою, чимало патриціїв були не кращими за будь-якого короля. Але вони були... ну, типу... поганими, рівними решті людей. Що виводило Ваймза із себе — то це ідея, що королі відрізнялися від інших людських істот. Були вищою формою життя. Ніби магічними. Втім, уф, у цьому таки була якась магія. Анк-Морпорк досі був повен вивісок із «королівським» тим і «королівським» цим та маленьких стариганів, які отримували по кілька пенсів на тиждень за виконання безглуздих функцій — як-от Королівський ключар чи Хранитель королівської скарбниці, хоча ні ключів, ні тим паче скарбниці давно не існувало.

Роялізм був подібний до кульбаб. Неважливо, скільки квіток-голів відтяти — під землею лишалися корені, чекаючи на те, щоб знову прорости.

Схоже, це було хронічною хворобою. Так, ніби навіть найрозумніші мали в головах таку маленьку білу пляму, де хтось записав: «Королі. Яка гарна ідея». Хто б не створив людство, він зробив серйозну помилку в конструкції. Цією помилкою була схильність людей ставати навколішки.

У двері постукали. Стук у двері не може бути потайним, але цьому стуку це вдалося. Він містив обертони. Вони підказували спинному мозкові: якщо ніхто врешті-решт не відгукнеться, той, хто стукає, все одно відчинить двері і ковзне всередину, де неодмінно поцупить усе куриво, яке тільки знайде, перечитає всю кореспонденцію, що трапиться йому на очі, відчинить кілька шухляд, зробить по ковтку з кожної пляшки алкоголю, яку знайде, але межу серйозного злочину не перетне, адже він — злочинець не в сенсі прийняття моральних рішень, а лише в тому сенсі, в якому куниця є лихим створінням; це вбудовано в саму його натуру. Це був стук, який багато говорив сам за себе.

— Заходьте, Ноббі, — стомлено сказав Ваймз.

Капрал Ноббс бочком прослизнув усередину. Це була ще одна його особлива риса: він міг ковзати бочком не тільки боком, а й передом.

Він незграбно відсалютував.

«У капралі Ноббсі є щось абсолютно незмінне», — сказав собі Ваймз.

Навіть Фред Колон призвичаївся до змін у суті Міської варти, але альтернативи для Ноббса — чи, може, Ноббсові — не існувало. Не мало значення, що ви з ним робили, в капралові Ноббсі завжди залишалося щось фундаментально притаманне Ноббі.

— Ноббі...

— Так, ваша милосте?

— Е... сідайте, Ноббі.

Капрал Ноббс із підозрою роззирнувся. Якось воно дивно, коли прочухан починають саме з цієї фрази.

— Е, Фред сказав, ви хотіли мене бачити, пане Ваймз, щодо дотримання графіку...

— Хто-хто хотів? Я? О, так. Ноббі, на похоронах скількох бабусь ви були насправді?

— Е... трьох, — ні в сих