Читати книгу - "Наказати серцю, Богдана Малкіна"

Два роки тому…

Ярослав

— Ти засмучена чимось?

Ми на різних кінцях країни і це розриває мою душу на шматки. Але за чотири дні я матиму можливість знову її побачити. Це буде сюрпризом. А поки лише телефонні розмови.

— Я просто… знаєш, все так важко з батьками. З кожним днем я все більше розумію, що їм не важлива я, а лише мої досягнення. Коли мама хвалиться моїми успіхами у навчанні перед своїми друзями, я… одним словом, мені щоразу більше й більше хочеться покинути навчання. Міжнародні відносини — це не моє. Я хотіла б вивчати мови. Хотіла б вивчити усі мови світу… Розумію, що це звучить, ніби якась дитяча мрія, але принаймні кілька я могла б осягнути. Це реально. Але батькам байдуже до моїх бажань, вони бачать моє майбутнє зовсім інакшим.

— Думаєш, ти зобов’язана робити все так, як вони цього хочуть?

— Я не знаю, чесно… З одного боку, вони дали мені життя, виховали і завжди любили, хоча й хотіли бачити іншою. Але ж… хіба я не заслуговую бути тим, ким захочу? Хіба те, що я їхня донька, зобов'язує мене йти проти себе? Я хочу бути іншою…

Мені відчайдушно хочеться хоча б якось допомогти їй, змінити її життя, але знаю, що в результаті залишусь винним, якщо щось піде не так. 

— Це має бути твій вибір, Ясю. І я його в будь-якому разі підтримаю. А ще буду поряд, хай і далеко. Ти можеш покластися на мене.

Чую схлипування у слухавці, які лиш сильніше роздирають душу. Хочеться негайно сісти на літак і опинитися біля неї.

Раптом Ясенія починає плакати вголос.

— Вони хочуть, аби я поїхала вчитися за кордон.

Слова, наче вирок. Болючі, неприємні.

— Куди? — питаю, сподіваючись, що недалеко. Але надії не маю.

— Велика Британія.

Хочеться рознести усю будівлю, в якій знаходжусь. Хочеться гамселити кулаками об стіну, поки цей внутрішній біль зникне.

— Що думаєш робити? — нутрощі виїдає зсередини, пече, ніби туди засунули розжарене вугілля. Я не готовий її відпускати.

— Хочу відмовитися, але не знаю як… Вони не послухають. 

— Скільки маємо часу? 

— До осені, думаю.

— Я приїду й поговорю з твоїм батьком.

— Ні, Яре, так буде тільки гірше, — вона не стримується, плаче безперестанку. — Я сама їм скажу. Не хочу, щоб про тебе знали, бо… вони нас розлучать, я знаю.

— Гаразд, — кажу через деякий час, — якщо ти справді не хочеш туди їхати, то маєш стояти на своєму до кінця. 

— Я буду, — обіцяє вона, проте все ще плаче. І мені від того не легше.

***

“Я сказала їм. Довго пояснювала, що мені не потрібне навчання за кордоном. Мама дуже дивно відреагувала. Просто кивнула і все. Тато, ніби й не почув. Я перепитала, але вони не стали заперечувати. Тож усе гаразд”.

Видихаю та відкидаюся на спинку дивана. Не те щоб я хотів посварити Ясенію з батьками, але вони справді занадто контролюють її життя. І це ж гірше для неї. Сподіваюся, що їй вдасться маленькими кроками вибороти те життя, якого їй хочеться.

“Я пишаюся тобою. Ти молодчинка. Зателефоную за кілька годин, після концерту. Цілую та дуже хочу побачити мою князівну. Кохаю!”

“Чекатиму!”

На сцену йду з переможною усмішкою на вустах і все проходить навіть краще, ніж завжди. А думки про те, що вже завтра я її побачу, лише додають впевненості у собі та сили.

За дві години прощаюся з прихильниками та йду за куліси під невгамовний шум залу. Емоції зашкалюють. Взаємодія з залом — найкраще, що може бути в роботі виконавця. Це шалений адреналін, драйв і велика сила позитивної енергії. Це моє.

— Ти був хорошим, — Матвій повільно плескає у долоні, підходячи до мене. Хлопче, ти створений для цього. 

Не знаю звідки стільки поваги до мене і чи взагалі вона щира, та вести душевні бесіди з цим чоловіком немає ніякого бажання.

— Дякую, — стримано киваю. — Піду, треба відпочити.

— Стривай, — він перехоплює мою руку, — маю тобі дещо показати.

— Що? — вивільнюю свою руку, проте все ж зупиняюся. На обличчі менеджера огидна задоволена посмішка.

— Одне відео.