Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— Давно не спиш? — запитала Тимоша.

— Зі вчора, — підтвердив мої умовиводи він і, крутнувшись на п'ятах, дзенькнув переді мною тарілкою: — Смачного!

З тарілки на мене дивилися зашкварене до вугільної скоринки яйце й така ж підгоріла грінка з житнього хліба, на якій танув шматочок масла. Я скривила моську.

— О, ну що ти, люба, не дякуй! — не залишив це без уваги Тиміш.

— Не хочу їсти. — Я відсунула тарілку й узялася за воду.

— Захочеш, — ізнов підсунув тарілку до мене Тиміш. — Натще похмілля не лікують.

Я гмикнула, а коли він повернувся до плити, потикала яйце виделкою. Жовток розплився, і мене ледь не вивернуло. Трохи потримавши долоню біля рота, я видихнула, допила воду й сторожко притисла пальцем грінку. Ця не розпливалася, хрумтіла.

— Або ти її з'їж, або вона тебе, — пригрозив Тиміш, не дивлячись на мене.

Я закотила очі.

— Я все бачу, — долетіло в ту же мить.

Я дожувала грінку (більш-менш їстівну її частину) і потягнулася до пляшки мінералки. Тиміш випередив мене: наповнив склянку й цього разу кинув туди шипучу пігулку.

— Від болю, — пояснив він.

— Дякую!

Я випила все одним махом і не встигла попросити ще, як Тиміш налив мені ще.

— У тебе такий сушняк, наче ти не вермут ви́хилила, а мінімум п'ять шотів текіли. Часто в тебе таке?

— Ага. Кожну суботу прокидаюся в чиємусь ліжку й випиваю у цього когось усі запаси води.

— Тобто вперше?

— Так, уперше. Гадаю, у колі таки був ром.

— Та ну!

— Ну так! Кажу тобі, вдруге смак був інший. Напевно, твій вермут добив вже почате ромом і…

Тиміш прикусив губу, щосили намагаючись не засміятися.

О, то я сиджу тут і доводжу йому очевидні речі — які для мене зовсім не очевидні, — а він тим часом потішається?

— Бісиш.

— Знаю, — таки засміявся Тиміш і стис мою руку, не давши відвернутися. — Я сумнівався, чи друга порція не містить алкоголю. Ти сказала, що все добре, але я якось не подумав, що ти можеш не знати, чи все добре. Мені шкода.

— І мені.

— Що обблювала?

— Зіпсувала твою сорочку, — кивнула я.

— Та пусте, хімчистка виправить. Але на майбутнє: як захочеш, щоб я роздягнувся, благаю, просто скажи.

***

Я відійшла до вбиральні. Її, як з’ясувалося, геть не пам'ятала. Панянку в віддзеркаленні теж.

«Дещо хворобливе чортеня»? Гадаю, «чорт» все ж краще пасувало. Щось лихе, геть лихе на мене дивилося — хоч водою святою кропи!

Я набрала в рот ополіскувача й ганяла його з боку в бік, подумки повторюючи: «Більше. Ані. Краплинки».

Повернулася до кухні умита й причесана. Тиміш там активно тарабанив по клавіатурі, та коли я сіла поруч, припинив. Він поставив щось завантажуватися, звернув вікно з кодом і відкрив текстовий файл. А тоді повернув ноутбук так, щоб я могла розгледіти текст.

— Це шлюбний договір, — відповів він на мій насуплений вид.

Той ураз став здивованим:

— Ви вже склали договір?

— Не «ми», а «татко». Не знаю, чому ти дивуєшся. Для нього все, що після домовленості з батьками дівчини, — то формальності, які робляться по шаблону. Диви!

Тиміш поправив окуляри й ткнув на «хрестик» замість імені в договорі:

— Певен, це форма ще з часів Захарового подружжя. Пані «ікс» і пан «ігрек» — дуже зручно!

Те, що старші брати Тимоша й Злати поженились за домовленістю батьків, я знала. Однак ключове тут «батьків», обох. Дарина Іванівна не дозволила б одружити своїх синів силоміць. Ну, я була певна, що не дозволила б, але ж із Тимошем зараз відбувається саме це.

— Знайти-замінити, «Захар» і «Єва», — продемонстрував мені чудеса опрацювання документів Тиміш. — Знайти-замінити, «Павло» і «Наталя». Знайти-замінити, «Тимофій» і… «чортйогозна».

Останній «Enter» він натиснув так різко й звучно, що я смикнулась — зачепила склянку й облилась. Тиміш дав мені кухонний рушник.

— Вибач, — промимрила я, але Тиміш не зважив.

— Я навіть імені її не знаю! — Він із силою тер стіл паперовими серветками. — Від одного до десяти, наскільки ницо засватати сина, поставити його перед фактом і навіть не назвати імені будучої жони?

— Двадцять… сім. Чи тридцять?

Тиміш жбурнув грудку просяклих серветок у смітник і бухнувся на стілець:

— Ненавиджу!

— Тож... ти дізнався про це тільки вчора?

— Наприкінці серпня.

— Серпня?! — витріщилась я. — А мені чому не сказав? І Злата мовчала…

— Вона не знала. Я гадав, то пусті балачки. Тато однаково не провернув би заручин за маминою спиною. Та, схоже, я зробив ставку не на того.