Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Навіщо?

- Хочу перевірити, чи не отруїла, - він усміхнувся так холодно, що здалося, ніби щось гидке по спині повзе. Бабки занервували, та ми з цим бур'яном, що тільки не робили! Я навіть у кашу його змолола і всі столові прилади соком легенько змастила, благо він немає смаку. Зробила обличчя простіше і як схопила шматок м'яса, відламала шматок хліба і почала їсти з таким апетитом і завзяттям, що від блюда з їжею мене відтягували.

- А що таке? Ви ж самі сказали їсти, от я і їм! - прошамкала, вдаючи дурепу і дожовуючи м'ясо, намагаючись не думати про пекельні години, які настануть зовсім скоро.

- Я сказав: спробуй, а не їж усе! - обурився Марат. - Бери тацю, понесеш. І щоб жодного шматочка більше не з'їла!

Солдатик, що залишився, взяв одну тацю, мені ж дістався друга, куди ручки раніше за все дісталися, тож баба Люба люб'язно доклала і м'яса в специфічному соусі, і хліба, щоправда, нормального. Міг би й сам Маратик занести, нічого було мене змушувати, але я не обурювалася. Такий хороший шанс побачити цього їхнього монстра сере монстрів, та й місцевість розвідати в перший день ув'язнення - просто подарунок з небес.

Але який був облом, коли мене і на поріг не пустили, змусили стояти з цією тацею хвилин десять під дверима. Двері хороші, двостулкові, дубові, такі вибити важко буде. Але добре хоч із цього боку не зачиняються, засув усередині. Одну з кімнат головних покоїв побачила лише мигцем, і то нічого незвичайного, крім величезного фіолетового бур'яну у вазі як прикраси кута, не помітила. До того ж мене бентежило, що по обидва боки від входу стояли двоє здорових солдатів і ретельно удавали, що вони тут порожнє місце. Руки вже почали боліти, як і живіт, коли дубові двері відчинилися, являючи собою Маратика.

- Заноси! - наказав він, пропускаючи мене всередину. Радість від особистої зустрічі з їхнім монстром я вирішила заховати, змусивши себе виглядати переляканою. На що чи то баба, чи то чоловік лиш посміхнувся.

Кімната виявилася дуже світлою, але висвітлювало її не світло свічок, а якесь невелике каміння, лише кілька штук у різних кутах кімнати, зате світло від нього, як у день. Тож я цілком змогла оцінити розкішний передпокій із великим обіднім столом, на якому красувалася таця з їжею, келих і пляшка чогось золотистого. Вино біле, чи що? Шкода, але самого монстра серед монстрів поблизу не спостерігалося.

- Постав нову тацю, а стару забери. Швидко! - командував Маратик. Ну, а я що? Нарочито, дуже повільно ставлю тацю на стіл, попутно намагаючись знайти монстра серед монстрів поглядом.

Проблема полягала в тому, що ця кімната - центральна, з неї ведуть по обидва боки двері в інші кімнати, і з якого боку, як чорт із табакерки, вистрибне цей монстр, не зрозуміло.

- Артале, як тобі вечеря? - крикнув у кімнату ліворуч Маратик, з усмішкою поглядаючи на мене.

Подивилася мигцем на тарілку, суп він узагалі не їв, м'ясо з пюре лише поворушив. Чорт! Ну і як мені його отруїти? Гаразд, ще залишився пиріг, може хоч він подіє? З кімнат ніхто не відповів, тож я просто повільно поміняла таці місцями, спостерігаючи за дивною рідиною в келиху. Спочатку я подумала біле вино, але тепер розумію, консистенція не та. Більше на мед схоже, от тільки він зазвичай каламутний, а цей прозорий і ніби виблискує. А на смак який? Може, спробувати? Прикусила губу, не поцуплю ж я його зі столу! Мені б хоч трішки, цікаво ж, що там ці монстри п'ють. Узяла й підсунула тацю, збираючись навмисне зіштовхнути келих на стіл. У мене навіть майже вийшло, коли тонкі сірі пальці майже на льоту підхопили келих, що падав.

Підняла погляд на паскудника, який так підступно не дав мені здійснити план із захоплення іноземного пійла. Але втупилася чомусь у чоловічу спину в чорному дивному одязі, незнайомець якраз відвернувся і висьорбав жадану мною чужоземну отруту до останньої краплі. Та ще такий плечистий, високий, як скеля, а волосся довге, як у жінки. У них що мода така дурна? Якої ж довжини тоді волосся в їхніх жінок? По землі, чи що, волочеться? Цей, поки ще мені незнайомий, представник раси монстрів поставив порожній келих на стіл і, абсолютно не помічаючи обурену мене, рушив до Маратика!

- Їжа жахлива, - сказав він таким гордовитим тоном, що руки в мене мимоволі стиснулися в кулаки. Ми з бабцями готували всю вечерю разом, їм було важко, вік уже не той, щоб стояти біля плити стільки годин. А цей, незрозуміло хто, каже, що наша їжа жахлива?! Моя їжа жахлива?! Та як він посмів?! Усі завжди хвалили мої страви, та як він сміє?!

Почала шукати поглядом щось важке, таке, щоб тяжке було і дістало до нього.

- Може десерт тебе потішить, Артале, - солодкувато проспівав Маратик і взяв пляшку з дивною рідиною, збираючись налити собі.

- Сумніваюся, - байдуже промовив незнайомець, підходячи до каміна і сідаючи в м'яке крісло так само спиною до мене.

- Забери, - прохолодно кинув мені чи то чоловік, чи то баба.

Закусила губу, так тріснути їхнього головного захотілося, що ледве стрималася. Причому я не побачила в ньому нічого страхітливого, крім того, що він справжнісінька пихата шпала. Високий такий, що мені драбина знадобиться, щоб по голові його вдарити. Без костюмчика ефект явно зменшився, попри те, що морду обличчя його я не бачила. Який він монстр серед монстрів, якщо не вселяє цього жаху, так, ще один зарозумілий чоловік.

Повернулася до столу. І як мені дві таці відразу нести? Почала голосно гриміти тарілками, намагаючись умістити посуд на одній таці та позлити шумом місцевого блазня, чи то пак їхнього головнокомандувача.

- Марат, ти погано виконуєш свої обов'язки, - почулося від каміна, коли я, нарешті, вмістила все на одній таці. Чи то баба, чи то чоловік втупився на мене поглядом, сповненим ненависті. А я що? Я працюю, він навіть пискнути не встиг, не те що накричати на мене. Сама пішла, дорогою захопивши з його ручок пляшечку іноземної гидоти.

Спробую її потім, у тиші й спокої, коли перевірю спочатку на комусь іншому. Живіт досі від їхнього бур'яну зводить. Дотягла таці до кухні, де на мене вже чекали перелякані бабці.