Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

-         Сьогодні гарний вечір, - говорить до мене Тамара, розкладаючи пляшки з пивом на прилавок, незадоволено добавляє. – Знову в парку збираються гучні компанії.

-         Зате виручка буде добра, - підбадьорюю я її.

Тамара власниця цього алкогольного магазину і по сумісництву моя партнерка по зміні.

Вона ставить на полку останню пляшку і розвертається масивним тілом до мене. Приходиться підносити голову, щоб дивитись в її мутні сірі очі. На її грубому обличчі з’являється підприємлива посмішка. Ця жінка любить гроші і якщо вдала торгівля, то в неї хороший настрій.

-         Надійко, ти як завжди права, - задоволено каже Тамара і піднімає з підлоги пустий пластиковий ящик. – Сьогодні ще й субота. То ж людно буде до закриття. Піду принесу ще пива.

Вона зникає за дверима підсобки, а я спираюсь ліктями на прилавок і ностальгічно дивлюсь у вікно.

На дворі вже темно і побачити нічого не можливо. Та я і так знаю, що через дорогу від нашого магазинчику зеленіє міський парк. Пізня весна дарує теплі вечори і люди мов мурашки виповзають із домівок. Зараз ще можна зустріти мамочок з дітьми, закохані пари на лавках, та чим пізніше ставатиме, тим більше з’явиться шумних і буйних компаній. Такий контингент з’являється близько до десятої, закуповується в нас алкоголем і сигаретами, та веселяться до ночі. Часто, коли ми ідемо з роботи додому, у них лише розпал свята. Тому я з Тамарою і працюю. З нею мені не страшно ходити пізно ввечері, вона жінка здорова і сильна, навіть місцеві випиваки її побоюються.

Сьогодні у цьому магазині я працюю востаннє. Моє навчання закінчилось, далі виробнича практика, котру я буду проходити у рідному містечку, в рідній школі.

Дзвіночок на дверях дзеленчить і в магазин заходять троє чоловіків. Розтріпані, у пом’ятому одязі, від усіх несе алкоголем. Той що йде попереду задоволено мені посміхається.

-         Привіт, люба, - наче ми добрі друзі вітається він і спирається на прилавок зі своєї сторони. – Дай но нам, як завжди і холодненького.

Я гидливо відсторонююсь від його подиху, очевидно, що він прийняв на груди вже не один келих.

-         Привіт, Степане, - відповідаю і швидко дістаю пляшку, сигарети і пиво з холодильника. – Ось.

-         Дякую, мила, - він свердлить мене блискучими, захмелілими очима і самовпевнено посміхається.

Двоє чоловіків забирають товар і мовчки виходять. Степан залишається, повільно дістає гаманець, щоб розплатитись. Я важко зітхаю. Цей чоловік мене конкретно дістав. Його часті підкати неприємні і набридливі. Та він постійний клієнт, і позбутись його не можливо.

-         Сьогодні день народження мого друга, - він дістає пару купюр і кладе на стільницю. – Не хочеш приєднатись? Я запрошую.

Я забираю гроші, відкриваю касу, відлічую здачу. Таке ми проходили вже не один раз. Він постійно запрошує до своєї, як на мене, підозрілої компанії, я кожного разу відмовляю.

-         Ні, дякую, - намагаюсь ввічливо відповісти. – Я на роботі.

-         Це не проблема, - раптом активується Степан. – Я можу зайти за тобою по роботі.

Я автоматично оглядаюсь на двері підсобки. Де Тамара так довго? Вона швидко з ним розбереться. Мені від цієї причепи важко відчепитись.

-         Не треба, - твердо відповідаю. – У мене справи. І взагалі не до гулянь мені зараз.

Чоловік образливо кривить небрите обличчя.

-         Та годі тобі ламатись, - знову наступає в атаку, перехиляється крізь прилавок. – Чому ти така правильна? Невже не хочеш розслабитись?

Мені не подобається його напір. Відходжу подалі від прилавка. До мене доходить запах його прокуреного одягу.

-         Може ти краще підеш додому розслаблятись із своєю дружиною, котра напевно чекає тебе, - дорікаю йому і зиркаю на руку з обручкою.

Степан стискає зуби, йому не подобається така тема. Він відсторонюється від прилавку, сердито свердлить мене очима. П’яні клієнти завжди непередбачувані. Я радію, що це мій останній робочий день.

-         Зі своєї дружиною я якось сам розберусь, - холодно говорить і змірює мене похітливим поглядом. Мені стає гидко. – Не хвилюйся, вона мені не заважає.

Перші відголоски страху поколюють кінчики пальців. Так далеко він ще не заходив. Зазвичай легким невинним фліртом все закінчувалось. Та зараз бачу якусь рішучість в п’яних очах і починаю його боятись. От як сьогодні йти додому? Хто знає, що в цього чоловіка в голові, чи не може мене підстерегти десь біля найближчого будинку.

-         Зате мені заважає, - намагаюсь говорити рішуче, впевнено. – І взагалі, у мене є хлопець. І йому не сподобається, що біля мене хтось крутиться.

Я блефую, намагаюсь його відлякати.

-         Нема в тебе ніякого хлопця, - не вірить мені Степан. – Якби був, то проводив би тебе після роботи. А я нікого ніколи не бачив. Ти йдеш лише з Тамарою.

Він самовпевнено посміхається, знає, що правий. Я не маю чого сказати.

Рятівний дзвіночок виручає мене. Та коли підношу очі на відвідувача, на мить затамовую подих. Ніколи в житті не сподівалася його побачити у цьому місці. Він сюди зовсім не вписується, наче марево.

-         Вітаю, Надію, - знайомий голос розвіює всі сумніви, зелені очі не відриваються від мене.

-         Ось мій хлопець, - звертаюсь до Степана, а сама благаючим поглядом вдивляюсь в знайоме обличчя. – Привіт, Давиде. Я вже тебе зачекалась.

Хлопець хмуриться, та глянувши на Степана, здається все розуміє. Підходить ближче на своїх двох, цілий і здоровий. Вічність його не бачила.

-         Він твій хлопець? - недовірливо перепитує Степан. Розглядає незнайомця і відразу стихає. – Якось не віриться.

Тепер його голос невиразний, рухи невпевнені. Напевно поруч з вишуканим і охайним Давидом відчуває себе нікчемним.

-         А що тут відбувається? – Давид підходить ближче до мого залицяльника, впарює в нього свій фірмовий жорсткий погляд. – У тебе якісь справи до моєї дівчини?

Цей холодний тон колись злив мене, зараз я йому тільки рада.