Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступного дня з ранку мене виписують. Весь шум навколо нас з Давидом трохи вшчух і майже ніхто вже не посміхається і не витріщається. Це добре. Скоро я поїду додому, повернусь до свого звичного життя і вся ця історія залишиться в минулому. У душі стає сумно, таке відчуття, наче я щось втратила. Хоча дещо вже не повернути, моя камера залишилась на схилах гори, засипана тонами снігу. І лише теплі весняні дні зможуть її вирвати з ледяного полону.
За мною приїжджає Дмитро і ми дружно виходимо з лікарні і сідаємо в таксі. До Давида я так більше не насмілилась заходити, навіть не попрощалась. Не хочу нав’язувати йому свою присутність. Та й варто забути про нього. У нас різні світи і границі між ними хай залишаються закритими.
- Я забрав з котеджу усі твої речі, тож можна відразу їхати до вокзалу, - говорить мені Дмитро, як тільки автомобіль рушає з місця.
- Добре, дякую. Хочу скоріше додому. Батьки сильно схвильовані, - вимушено посміхаюсь, хоч сама тону від невідомого болю.
Мені хочеться заїхати до котеджу, зустріти Максима з телефоном в руках, обмінятись гострими фразами з Аліною, та цього я йому не говорю.
Дивні ми люди. Коли я була з цією компанією, то хотіла позбутись їх і побути самою. Та коли нарешті я їх більше не побачу, починаю за ними сумувати.
- Максим полетів ще ранішнім рейсом додому, - починає Дмитро, наче почув мої думки. – Аліса залишається з братом, поки його не випишуть. – Він робить довгу паузу, потім важко зітхає і продовжує. – Цей відпочинок вийшов не такий, як ми сподівались. Хоч я дякую долі, що не сталось гірше.
Дмитро вглядається в моє обличчя, та я не повертаю голови в його сторону. Похмуро продовжую дивитись у перед на дорогу. Не дочекавшись відповіді, він бере мене за руку і стискає у долонях.
- Я знаю, ти пережила жахливу ситуацію, - голос турботливий, та я йому не вірю. – Але я хочу, щоб ти знала, що я дещо зрозумів в той час, коли вас шукали. Ти досі мені не байдужа. Я ледь не помер від хвилювання.
Я іронічно сміюсь, витягую руку з його полону.
- Жартуєш? То ми ледь не померли, - говорю різко, не жалію його почуттів. – І тобі здається. Ти не відчуваєш до мене нічого. Просто виплили старі спогади у зв’язку із стресом, от і все.
Хлопець жмуриться.
- Чому ти так кажеш? – обурюється, не розуміє моєї реакції. Напевно думав, що я зрадію його увазі і буду тішитись його словам. – Ти не можеш знати, що я відчуваю.
- Не знаю і не довіряю твоїм почуттям, - хочу поставити крапку у його спробах захопити наді мною владу. Проходила це, важко пережила розчарування, більше не хочу. – Дмитре, я не збираюсь знову з тобою наступати на ті ж самі граблі. Давай не будемо ворушити минуле і залишим усе як є.
- Я думав у тебе залишились до мене якісь почуття, - розбито говорить хлопець, понизивши голос. – Думав, може ми знову зійдемось...
Він ніяково замовкає, а мене злить це ще гірше. Цей хлопець може думати лише про себе.
- Виходить, весь цей час ти фліртувала з Алісою, а хотів бути зі мною? – запитую холодним, відстороненим тоном. Хоч відповіді навіть не хочу чути.
- До того, як ти зникла, я не розумів, що ти мені дорога, - відповідає чітко з блиском в очах. – А тепер я впевнений.
Я дивлюсь на свого колишнього і не знаю, чи він грається зі мною, чи справді так думає. Його серйозний погляд збиває мене з пантелику. Не знаю, чи можна йому довіряти, адже одного разу вже добре обпеклась. Тоді він залишив мене без всякого жалю і совісті.
Я качаю головою і знову дивлюсь на дорогу.
- Діма, давай зараз не будемо обговорювати такі речі, - ухиляюсь від розмови, тому що сама не знаю, як її закінчити. – Зараз мені не до цього.
- Гаразд, - швидко погоджується. – Я розумію. Та знай я доведу правдивість своїх слів.
Я видавлюю ледь помітну посмішку. Його самовпевненості позаздрить кожний. Нажаль я змушена буду її трохи розтоптати, бо повертатись до нього не збираюсь. Знаючи його впертість, розумію, що відбитись від його напору буде важко. Та другий раз не попадусь. Тоді у школі він своєю наполегливістю добився мене, та пізнавши великого міста і багатих друзів, вирішив, що я не підходжу по статусу.
Зараз нічого не змінилось. Тоді чому він раптом знову звернув на мене увагу? Має бути якийсь поштовх, і його почуття думаю будуть на останньому місці.
Всю дорогу в поїзді ми їдемо тихо, майже не розмовляємо. Я понурена у свої думки, Дмитро активно з кимось переписується по телефону. Підозрюю що це Аліса, але мовчу. Мені байдуже. А ще тепер я впевнена, що Діма не щирий зі мною, та не розумію у чому тоді підступ.
Після довгої подорожі пізно ввечері ми повертаємось у рідне містечко. Дмитро проводжає мене до воріт, та у дім не заходить. Батько його недолюблює, і вони намагаються не перетинатись.
В дома мене зустрічають схвильованими криками, тісними обіймами. Я заспокоюю батьків, говорю, що зі мною все гаразд і після двох годинних розпитувань, вони нарешті відпускають мене спати.
Моя кімната така ж, як я її залишила. Додому приїжджаю рідко через роботу в алкогольному магазині, тож в останнє тут я була на Різдво. Дивлюсь на стіну, обклеєну фотографіями і ностальгічно зітхаю. Моєму хобі кінець. Навряд чи зможу знову наскребти на фотоапарат.
Падаю на жорстке, вузеньке ліжко і дивлюсь у стелю. Ну ось і все. Подорож закінчилась, смертоносної лавини наче і не було, і наша з Давидом небезпечна пригода здається лише поганим сном з приємною ноткою, який скоро розвіється.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук», після закриття браузера.