Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

- Приїдеш додому набереш мене, - заспокоївся він, - Як у тебе справи взагалі? Що нового?

- Справи нормально! Нічого нового, - я знову зітхнула, - Ти майже щодня це в мене питаєш! Усе давай, бувай! Побігла!

- Давай!

Не встигла я зайти назад у ванну, як телефон знову задзвонив. Та щоб його! Цього разу Костик.

- Так!

- Можеш поки що особливо не поспішати! Палич сказав тебе забрати, щоб ти не запізнилася.

- Чесно? - усміхнулася я.

- Слова його! Але бажання моє, - зі сміхом видає.

- А як же Іра і Катя? Адже вони теж можуть запізнитися, - з подивом усвідомлюю, що фліртую.

- Якщо ти хочеш, ми заїдемо і за ними, - зітхає він і одразу посміхається, - Але тоді ми всі запізнимося!

- Гаразд, здаюся! Під'їдеш, набереш, - сміюся я.

Дам йому ще один шанс. Хлопець хороший. Заради такого випадку вирішила вбратися. Одягла сукню зі свого минулого життя. Їй хоч і було вже майже шість років, але вона досі мала шикарний вигляд і коштувала набагато більше чим всі мої речі разом узяті. Чорна приталена сукня робила мою фігуру ідеальною, а унікальний вузький виріз у зоні декольте відкривав шикарний вид на мої груди. Волосся розпустила, що робила вкрай рідко. Поки наносила макіяж, подзвонив Костя. Закінчивши, я накинула дублянку, але з чобітьми виникла проблема. Заїло замок. Повозившись із ним деякий час, покликала на допомогу Костю.

У підсумку ми запізнилися на п'ятнадцять хвилин.

- Палич нас приб'є! - констатувала я факт, коли Костя допомагав мені зняти дублянку в гардеробі.  

- Не дрейфуй! Прорвемося! - і як справжній джентльмен запропонував мені лікоть, я, скуто посміхнувшись, прийняла.

Підійшовши до столика, ми побачили тільки наших. Високопоставленого гостя ще не було. Усі були в напрузі.

- Андрію Павловичу, вибачте за запізнення! - я спробувала відсунути крісло, щоб сісти, але ззаду виникла перешкода, яку супроводжував розбурхуючий голос із минулого:

- Дозволь мені! - крісло м'яко відсувається, не без чужої допомоги, запрошуючи мене сісти.

У цілковитій впевненості, що в мене слухові галюцинації, повільно обертаюся. Мабуть, не тільки зі слухом, а й із зором у мене проблеми. По-іншому пояснити присутність тут Ігната я не могла. Попри волю виривається дурне:

- Як? 

- Привіт, Міро! - посміхається одними губами, але погляд, що обмацує мене, залишається неприємно холодним.