Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

На голові клоччя з пересушеного волосся, що звалялося в ковтуни. Зітхнувши, заходжуся роздирати попелясто-русяві пасма пальцями, морщачись від болю. Рятує те, що від природи вони в мене ідеально прямі й, зазвичай, не плутаються. Тому, мабуть, все могло бути ще гірше.

Якось упоравшись, заплітаю косу. Дивлюся на бліде обличчя. На величезні синці під очима. Губи покусані. Шкіра суха, подекуди почервоніла. І не лише на обличчі. Кр-р-расуня, що скажеш. Може, подивиться і не чіпатиме? Наївна, знаю.

І що його в мені збудило? Чи він так на все, що жіночої статі та ворушиться, реагує? Сумніваюсь, звісно, але хто зна.

Гаразд, ховатися тут нескінченно все одно не вийде.

Здається, рі-одо з якихось причин не збирається поки що займатися зі мною сексом. Тільки на це й сподіваюся.

Зробивши глибокий вдих-видих, виходжу із ванної кімнати. Гола, звісно. Мені халатів не давали. Та й рушників я ніде ніяких не помітила.

Щоб дійти до спальні, як мені наказано, треба пройти невеликий передбанник і ту кімнату, де ми їли. Може, і є інший шлях, але я його не знаю.

І треба ж мені так невдало вийти саме в той момент, коли Чотжар прибирає зі столу. Як так вийшло, що я його не помітила досі? І навіть не почула... І що тепер робити? Назад ховатися вже пізно.

Наг, помітивши мене, різко скидає голову. І знову ніздрі здригаються. І очі звужуються, стаючи моторошними та пронизливими. Не здивуюсь, якщо він зараз ще й повітря роздвоєним язиком спробує.

Я ж, злякано завмерши на коротку мить, обхоплюю себе руками, ховаючи груди. І швидко прошмигую в ту арку, за якою бачила ліжко. Усією спиною і тим, що нижче, відчуваючи погляд безмовного.

Чорт. А хіба йому можна так на мене вирячитися? Чорт... Треба було визирнути спочатку, а потім вибігати. А що як рі-одо розлютиться на мене за це? Раптом покарає?

У спальню рі-одо я буквально забігаю, поспішаючи сховатися від погляду хвостатого.

І, не встигнувши пригальмувати, мало не налітаю на свого господаря, який звідкись взявся в мене на дорозі.

– Так поспішаєш до мене? − стискаються на плечах сталеві руки. − Похвально, звірятко. Дивись на мене.

Підіймаю голову. Знаю, що знов червона.

Розглядаючи мене, він задумливо звужує очі.

− Знову збентеження? – підіймає брову А-атон. Вдягнений у той самий халат з розпущеним довгим волоссям, він все одно виглядає не менш суворим, ніж у своїх мундирах. Тут явно не в одязі річ. − І що ж тебе цього разу збентежило?

− Чотжар. Він мене бачив, – зізнаюся тихо. Про те, щоб промовчати, навіть думки не виникає. Все одно дізнається.

− Хм. Він не посміє тебе торкнутися. Тебе бентежать навіть погляди? А що ще?

Такого питання я зовсім не очікувала. І що на це відповідати?

− Я не знаю. Багато чого, напевно, – шепочу, не сміючи відвести погляд від чорної та голодної безодні його очей.

– Тепер у мене виникло непереборне бажання дослідити це питання детальніше, – у голосі рі-одо з'являється вже знайома мені хрипкість. – Лягай в ліжко, звірятко. Ти спатимеш зі мною.