Читати книгу - "Весь світ у кишені"

— Що за паніка, любчику? — запитала вона, пальцями причісуючи темне волосся. — То твій коханець приходив?

Блек заходився приводити до ладу бороду електричною бритвою.

— Годі вже! Одягайся і шуруй! — гарикнув він. — Я кваплюся!

Дівчина зняла піжаму й ступила під душ.

— Іноді мені застрелитися хочеться, — вона намагалася перекричати шум води. — Завжди одне й те саме. Усе починається добре: ніжна музика, ніжне світло й ніжні слова, а потім раптом ось таке: одягайся і шуруй. Як ти розмовляєш з дівчиною? Чоловік моєї мрії! Прекрасний принц!

— Припини скиглити й ворушися! — роздратовано буркнув Блек.

Він відключив бритву й зайшов до кухні, щоб розігріти трохи кави. Голова боліла, а горло шкрябало так, наче він проковтнув їжака. Ед шкодував, що так нажлуктався минулої ночі, та його нерви тоді були на межі. А ще шкодував, що запросив до себе Глорію. Він розумів, що все це могло справити на Морґана погане враження.

Чоловік налив собі чашку кави й знайшов пачку аспірину. Ковтаючи три таблетки, він із прикрістю зауважив, як тремтять руки. Коли Ед уже допивав каву, на кухню зайшла одягнена Глорія.

— Ммм... Кава. Налий мені чашку, любий.

— Нема часу, треба забиратися. Поп'єш каву дорогою.

— Зачекай-но хвильку, Едді, — гірка нотка в її голосі змусила Блека озирнутися. — Щойно заходив Морґан, правда? Про що це він там таке «велике» говорив? Що цей тип мав на увазі?

Блек здивувався й тривожно зиркнув на Глорію.

— Не пхай свого носа до чужого проса, — гарикнув він. — Почула? Це зовсім не твоя справа.

— Едді, будь ласка, послухай мене, — Глорія торкнулася долонею його руки. — Морґан ще той лиходій. Я багато всілякого чула про нього. Він усе життя тільки те й робить, що влазить у халепи. Він пішов уже на все, окрім убивства, але навіть і це на підході, згадаєш моє слово. Благаю, Едді, не зв'язуйся з ним. Так тільки проблем собі на голову накличеш.

Ось уже три місяці Блек регулярно спав із Глорією. Вона йому сподобалася. Ед уперше зустрів людину, яка цікавилася ним самим, без жодних меркантильних бонусів. Але це не означало, що він дозволить дівчині наказувати, що робити і з ким мати справу.

— Облиш це, зрозуміла? — гарикнув він. — Займайся своїми справами, а я займатимуся своїми. Збирайся вже.

Вона безпорадно стенула плечима.

— Ну гаразд, любий, але пам'ятай, що я сказала. Морґан віщує великі проблеми, і тобі не варто з ним зв'язуватися.

— Добре-добре, він віщує великі проблеми, — нетерпляче повторив Блек. — Ну ж бо, заради бога! Я кваплюся!

— Побачимося ввечері?

— Ні. Я заклопотаний. Я зателефоную тобі. Може, наступного тижня, але не раніше.

Ґлорія схвильовано глянула на Еда.

— Отже, ви щось плануєте з ним. Ох, Едді, ну будь ласка.

Взявши дівчину за руку, Блек виштовхав її з квартири й замкнув двері. Повертаючи ключ, він сказав:

— Ти стулиш пельку? Я не повторюватиму двічі. Дівок навколо багато. Запам'ятай це.

— Добре, Едді. Я можу хіба тільки попередити тебе, але якщо ти вважаєш саме так...

— Я вважаю саме так, — сказав він, квапливо збігаючи сходами вниз. — Просто стули пельку.

Коли вони дійшли до центрального входу, дівчина сказала:

— Я чекатиму на тебе. Але не барися.

— Угу, — байдуже гмикнув Блек, махнув їй рукою і швидким кроком рушив до автобусної зупинки.

Сидячи в автобусі й підставляючи сонячному промінню обличчя, Блек подумки повернувся до Джинні. Оце так дівчина! Як же вона відрізняється від Глорії. Яка витримка! Якщо Джинні гарно вдягнути, вона стане розкішною, тоді як у Глорії будь-хто міг би впізнати шльондру.

Він насупився від думки, що Кітсон лишився з красунею сам на сам, ще й грає роль нареченого. Не те щоб будь-хто при здоровому глузді розглядав цього сучого покидька як справжнього суперника, але... Блек потер зболілу щелепу. Гнів спалахнув у Едових очах, коли той пригадав, як Кітсон його вдарив. Настане час — і Блек поквитається. Кітсон ще пошкодує, що зацідив йому.

Коли автобус під'їхав до зупинки біля майстерні Джипо, Ед досі міркував про Джинні. Крокуючи нерівною дорогою, він намагався уявити, які слова підбирає для неї Кітсон.

Насправді ж Кітсон практично не знав, як розмовляти з Джинні, а тому розмірковував про відрізок дороги завдовжки шістдесят миль, які йому доведеться здолати з дівчиною в збентеженому мовчанні.

Зазвичай він був дуже балакучим з дівчатами, але Джинні наче щось йому поробила. Вона вселила в нього комплекс меншовартості й зав'язала язик у тугий вузол. Водночас вона хвилювала його так, як жодна інша дівчина до того.

На щастя, балакучою виявилася вона. Щоправда, якимись спазматичними ривками. Ставила йому несподівані питання про дні на рингу, розпитувала, чи пригадував він тих чи інших спортсменів, які були визнаними у свій час у боксі, й цікавилася його думкою про них.

Кітсон відповідав ухильно. Його обличчя напружувалося від зосередження, адже він намагався давати розумні відповіді. Потім вони їхали три-чотири милі в тиші, а тоді Джинні знову ставила запитання.

Раптом вона спитала:

— Що ти робитимеш із грішми, коли ми їх отримаємо?

Поглянувши на нього, дівчина поклала одну струнку ногу на іншу. На мить молодик побачив її коліна. Вона кокетливо підправила спідницю, привернувши цим Кітсонову увагу. Йому довелося повернути кермо, щоб втримати машину рівно.

— Я ще їх не отримав, — відказав він. — А тому так далеко загадувати не буду.

— Ти ж насправді не віриш, що отримаєш їх, правда?

Алекс завагався, а тоді повільно, не відриваючи погляду від дороги, мовив:

— Якщо нам усе вдасться, то це буде просто величезний талан. Я знаю. Я ж працював із Томасом і Дірксоном. Вони не здадуться.

— Це залежить від нас, — спокійно відказала Джинні. — Вони здадуться, коли побачать, що ми не жартуємо. Та це й не має значення. Нам до снаги впоратися з ними. Ці гроші ми отримаємо, я впевнена.

— Якщо нам дуже поталанить, — повторив Кітсон. — План, звісно, хороший. Сховати броньовик у фургоні — розумна ідея, але це не означає, що нам вдасться відчинити ту кляту сталеву коробку. А навіть якщо й пощастить і ми відчинимо панцерник, то що робити з такими грішми? Двісті