Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

Того дня мені раптом закортіло по-справжньому плавати. Я здолав кілька басейнів, відчувши втому й водночас не маючи бажання здаватися. Колись я міг пливти годинами. Я поклав довести самому собі, що я ще в формі. Трійка видавалася не найгіршою оцінкою, якої я заслуговував. Якби не раптовий приступ, я витягнув би на четвірку.

Коли я вийшов з басейну й опустився в плетене пластикове крісло, один із парубків підплив до Уляни і запропонував приєднатись до гри. Спостерігаючи з мого улюбленого місця за мʼячем, Уляною і юнаками, я раптом подумав, що цього разу Білосніжка опинилася в оточенні принців.

Наступного пообіддя книжка продовжувала лежати неторкнутою на столі. Я почапав у басейн, проте Уляни там не застав — ні її, ні парубків. Я був єдиним плавцем, якому належала вода. Незважаючи на це, плавати не хотілося. Вмостившись у кріслі, я міркував про Уляну; якби вона влаштувалася на роботу в який-небудь інший дошкільний заклад, ми, напевно, ніколи не познайомилися б.

Вперше я вечеряв сам, без Уляни. Юнаків-студентів теж не було. Я ще посидів, проте ні дівчина, ні вони так і не зʼявилися. Коли я проходив повз рецепцію, мене окликнув жіночий голос:

— Ваша дочка залишила для вас записку.

Коли Уляна заповнювала реєстраційну картку, мені ненароком впало у вічі її прізвище, і хоча я не надав цьому значення, мені здалося, ніби це вже одного разу відбувалося — тут, зі мною, з нами. «Це дежавю, — сказав я собі. — Аберація памʼяті».

Може, то була делікатність, а може, рецепціоністка справді гадала, що ми батько й донька.

Мені спало на думку, що Уляна могла би бути й моєю онукою. А так ми просто друзі.

— Дякую, — мовив я, беручи складений аркуш.

Позаяк спати не хотілося, я облаштувався на терасі, задивлений у силуети гір, осяяних половинкою місяця. Так само життя складається з двох частинок: однієї світлої й другої темної. На тлі безвітряної нічної тиші звіддалік долинало жебоніння струмка.

Уляна повернулася серед ночі, виглядала розпашілою і щасливою. Її бадьорий настрій уперше викликав у мені змішані почуття. На щастя, Уляна цього не зауважила. Й уперше на її лиці не промайнуло тієї загадкової, зловісної тіні, яка мене непокоїла. Дівчина заходилася розповідати з притаманною їй і нашим стосункам невимушеністю, наче нічого не сталося.

Нічого й не сталося. З її записки я вже знав, що хлопці запросили її з собою. Вечеряли вони поза готелем, а тоді всі разом подалися на дискотеку. Моє сумʼяття не таке й дивне: якоюсь мірою я почувався відповідальним за Уляну.

Вранці, у день відʼїзду, ми спустились у містечко закупитися на дорогу, проте властивою метою нашої виправи став ярмарок, де можна було натрапити на щось цікавіше за призначений для туристів кіч.

Ми зупинилися біля ґерданів. Жодна прикраса не повторювала іншу. Кожна лінія, кожна барва складалася в послання, недоступне для нас, заворожених зовнішнім виглядом, та й, по правді, ми не зуміли би його розшифрувати.

Я давно хотів зробити Уляні подарунок, і кращої нагоди важко сподіватися.

На Уляниній шиї ґердан спалахнув неповторними барвами геометричного візерунку.

— Принцеса, — мовила продавчиня. — Наче з казки. Принц чекає на тебе. Той справжній, лише твій.

— У вас чарівна донька, — підморгнула вона мені.

Відтак додала, звертаючись до Уляни:

— Мої прикраси приносять, дівчино, щастя.

Коли ми заходили в автобус, накрапав дощ — перший за всі ті дні, які ми провідпочивали в Карпатах. На шляху, як ми пересіли в потяг, він перейшов у зливу. Уляна дивилась у вікно, яким текли струмки. Вітер підхоплював їх і намагався звіяти. Пагорби вздовж колії поступово нижчали, доки їх раптом зовсім не стало.

Ми продовжували зустрічатися, разом, як передше, проводили вільний час — у цукернях, кафетеріях, піцеріях, прогулювалися парком, де на деревах починало жовкнути листя. Щоразу раніше вмикалися ліхтарі. Я підходив під садок, в якому працювала Уляна, а далі ми йшли вдвох.

Того вечора я чекав, як завжди. Останні батьки забирали дітей. Ось на ґанку зʼявилися виховательки, про щось жваво гомонячи. Уляни серед них не було.

— А Уляночка відпросилася сьогодні раніше. По неї прийшов її хлопець. Гарний юнак, — сказавши це, вони повернулися до своєї розмови.

Я дивився їм услід — Уляна виходила разом з ними, інколи трохи швидше або пізніше. Я постояв ще якийсь час, осмислюючи почуте, а тоді почалапав геть.

Мені зовсім не хотілося їсти. Піца так і залишилася на столі, неторкнута й охолола. Все відбулося надто несподівано.

Якось я віч у віч зіткнувся з Уляниними співробітницями.

— Улянка більше в нас не працює.

Я приголомшено зупинився.

— Чарівна дівчина. Нам її дуже бракує, — і вони подалися далі, безжурно точачи ляси, а я ще довго стояв, неспроможний зібратися з думками.

Того вечора, коли я потрапив до Уляни на уродини, мені відкрилася таємниця тіні, що крала радість з її лиця, злодійкувато зʼявляючись і щезаючи.

Уляна розповіла не відразу, хоча я не мав сумніву, що вона вирішила все ще перед моїм приходом. Справжня довіра — це коли з тобою діляться смутком.

Це сталося задовго до нашого знайомства, Уляна ще навчалася в школі. Одного дня вона зустріла свого хлопця в товаристві іншої. Обоє йшли, обійнявшись, віддані солодкому воркуванню. Якби Уляна не кинула, тамуючи сльози, «Привіт!», вони проминули б її, не помітивши: для закоханих світ навколо перестає існувати.

Хлопець розгубився, проте не надовго: «Це Уляна, а це Ірина, моя дівчина». Проказав він це так, наче між ним і Уляною нічого не було. Мовби вони звичайні знайомі.

О, як я розумів Уляну! Подібним чином колись давно я втратив дівчину, яку нестямно кохав. Та для неї я був принагідною, скороминущою забавкою. Немає гіршого, ніж коли гасне жага до життя. Якби не діти, невідомо, як склалося б Улянине подальше життя і чи поготів воно мало б продовження. Малеча стала тим вогником серед мороку, що повернув її до тями.

Коли Уляна завершила, я сказав:

— Ти зустрінеш чудового хлопця. Повір мені, це неодмінно станеться.

Тієї миті я не думав, що станеться воно так скоро — я поготів не думав про це.

Того вечора Уляна завела мову про своїх батьків.

— Моя мати дуже пізно вийшла заміж.

— Через карʼєру?

— Ні, вона закінчила університет, проте майже не працювала.

— А з чого вона жила?

—