Читати книгу - "Вілла Деккера"

— Що таке кропикове масло? — здивувалася Ірма.

— Звикле масло, перетерте з зеленим кропом.

— А-а, таке я люблю. А вино іспанське у вас є?

— Звісно,— з готовністю відповів циркуль.— Є «Ріоха» і «Пріорат».

— «Ріоху». Червону, терпку,— скомандувала Ірма.

— Вже біжу,— повідомив циркуль і зник.

— Ох, як я давно отак не била байдики! — Ірма з насолодою потягнулася, випроставши довгі витончені руки.

— А що ж так? В Сопоті не вдавалося?

— Уявіть собі, що ні. Я там ледь з ніг не валилася. Працювала цілу ніч. Вдень спала. Нарешті втекла до Львова. Але тут я нікого не знаю. Ось нарешті вас зустріла.

— Але ж ви не вперше в Кисіля?

— Ні, не вперше. Моя тета там постійний гість. Ну, і я вже за компанію.

— Отже, ви вже мусили зав’язати якісь знайомства.

— З ким? З російським віцеконсулом чи з Мольтке? Ви ж бачили, який там чоловічий контингент. Там хіба кельнери пристойні. В сто разів мудріші за всіх гостей.

— Чому ви так думаєте?

— Я не думаю. Я знаю. То ж студенти. Одного я зловила на тому, що він читав Марселя Пруста за буфетом. Уявляєте? Пруста!

Це ім’я мені не говорило нічого. Я знав Болєслава Пруса і навіть прочитав занудного «Фараона». Бо ним захоп­лювалася дівчина, в яку я був закоханий. Але Пруст? Проте я вдав розумний вигляд і кивнув. Але Ірма не вгавала:

— Він, щоправда, читав лише перший том «В пошуках втраченого часу». А там же ж цілих сім томів! Я їх читала років два підряд, якщо не збрехати.

Я відчув паніку. Невже я сиджу біля дівчина, яка прочитала сім томів одного роману? Мені захотілося доторкнутися до неї. Такі дівчата мені ще не зустрічалися. Мені переважно зустрічалися дівчата, для яких було легше підлогу помити, аніж сторінку прочитати. Я взяв її за руку і погладив ці ніжні тендітні пальчики. Вона поглянула на мене зі співчуттям. Мабуть, здогадуючись про мій безнадійний інтелектуальний рівень. Але і це її не зупинило, і вона добила мене:

— У конґеніяльному перекладі Тадеуша Бой-Желєнського.

Ну ні, про Бой-Желєнського я чув. Він теж публікував статті. Щоправда, читати їх мені було нецікаво. От якби він писав кримінальну хроніку… Але я був настільки делікатним, що і тут змовчав, а тільки побожно погладжував цю ручку, яка гортала сторінки всіх семи томів замість того, щоб пекти пляцки.

— А тепер вип’ємо,— нарешті бовкнув я, коли нам розлили вино.

— Вип’ємо,— погодилася вона,— і перейдемо на «ти».

— Тоді на брудершафт? — з надією промовив я.

Вона зблиснула очками і сказала:

— На брудершафт!

Ми переплели руки, вихилили келихи до дна і поцілувалися. Поцілунок не тривав довго, бо ж то було публічне місце, хоч ми й сиділи в закутку, але я відчув усю пристрасть, якою пашіло її тіло, і готовий був перейти до поважнішої атаки. Але ж не тут.

В танці вона так тісно прилягала до мене, як накривка до баняка, бо я таки був проти неї баняком. Але це мені не заважало. Я відчував під руками тепле й пружне тіло, з усіма його вигинами і заглибинами, з усіма пругами від майточок, бретельок і бюстоноша[42], та вона не помічала, чи вдавала, що не помічає, мої дослідження, а замріяно щось муркотіла в такт меланхолійній мелодії.

Потім знову ми сиділи за столом, пили і їли. Я намащував канапки маслом та кав’яром і підносив їй до вуст, вона відкушувала і жувала, не зводячи з мене очей. Я відчував, як починаю наливатися полум’ям кохання. Воно вже палахкотіло й гуло в мені, як у кратері.

О другій публіка стала розходитися. Вийшли й ми. Обоє були під хмелем, і обом не хотілося розлучатися. Без жодної надії на згоду я запропонував піти до мене, а вона не відмовилася. Шимон відчинив нам браму і так витріщив очі, що я замість звиклих десяти грошів дав двадцять.

Ще не діставшись до дверей мого помешкання, ми злилися в хапливому пристрасному поцілунку, від якого моя голова закрутилася так, що я ледве втримав рівновагу. Любощі в ліжку тривали недовго. Ми були перемучені і миттєво заснули.

Розділ п’ятий

19 серпня 1939 року, субота

1

Його починало дратувати, що преса обмежується дуже короткими повідомленнями про жертв Цинамонового душія. Навіть не вживає цього вислову. Нічого не каже про видовбані очі. Просто ще одна задушена дівка. Мовчить і нічний репортер. Хоча до репортера він підібрався доволі близько.

Жертви він вибирав старанно й обдумано. Перша, Вікця, привернула увагу, коли танцювала запальний шалений танець, що їй спідниця догори злітала, демонструючи стрункі ноги. Прекрасне було тіло.

Непогана була й Аґнєшка. Бачив її колись із багатим коханцем. Але тоді ще не мав такого нестримного тваринного потягу душити. Були випадки, що пробував це робити жартома, переконуючись, що насолода тоді була неймовірна. Але ніколи не завершував справи. При перших звуках хрипоти забирав руки, терпляче витримував обурену лайку і ляпаси, звісно, доплачував, вибачався… А згодом уже не міг без цього жити.

Дівчина, яку побачив з нічним репортером, захопила насамперед тому, що була з ним, з цим шибайголовою, який лізе в усі темні діри, нехтуючи небезпекою. Щось їх обох єднало. Зокрема, маніякальна нестриманість і цілеспрямована відданість своєму захопленню. «Невже він і цього разу нічого про мене не напише? Ні, мусить написати. Він знає про мене найбільше від усіх інших репор­терів. Він крутиться з комісаром. Певно, відвідує і трупарню і слухає висновки після розтину. Це буде моє чергове послання для нього».

У п’ятницю він вирішив познайомитися з нею ближче. Довідався, що дівчина працює до одинадцятої, і почав стежити. Робив це фахово. Дівчина нічого не помітила. Коли вона поверталася з Длуґоша в глибокій задумі, авто з відкидним верхом котилося за нею майже безгучно, час від часу пригальмовувало і знову котилося, аж доки вона не вийшла на безлюдну вуличку Зиморовича[43]. Тут він вийшов з авта і простягнув їй букетик.

— Дозвольте вас привітати.

Все це дуже ввічливо, з усмішкою і легеньким поклоном. Вона здивувалася, побачивши перед собою елєґантного пана, і запитала:

— З чим?

— З вашим святом. З днем ангела.

— Господи, то ж тільки завтра.

— Ні…— Він глянув на годинника.— Всього лише через дванадцять хвилин. О, вже через одинадцять!

Вона мала зіпсований настрій, тому, не вагаючись, взяла букетик і подякувала. Та відразу ж насторожилася:

— А звідки ви знаєте про мене?

Він вийняв з кишені світлину й простягнув їй. Було темно, й вона нічого на тій світлині не могла розібрати. Чийсь силует… ніби дівочий… Вона піднесла світлину до очей, а в цей час їй на обличчя лягла мокра губка, чиясь груба рука оплела її шию ззаду і міцно притиснула. Вона засіпалася і відчула, як їй підгинаються ноги.

А за хвилю вона вже лежала в авті. Верх опустився, і жодна жива душа не побачила, що там відбулося.

2

Я прокинувся біля дев’ятої і не застав біля себе Ірми. В лазничці її теж не було. На столі в кухні лежала записка: «Марцю, вибач. Я мусила повернутися перед тетою». Вона