Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Вейн не дуже долучається до розмови. Залишає всю сцену Дятлові, слухає мовчки, заохочує того смішками й запитаннями. Ці запитання служать для того, щоб прояснити прогалини в оповіді, звернути увагу присутніх на суперечності у словах Дятла, виставити його пришелеп­куватим старим, що напідпитку плете нісенітниці, але так, щоб він того не помітив. Як правило, вихваляння еротичними походеньками не входить до репертуару Вейна. Він віддає перевагу сповненим жорстокості трилерам: розказує про бійки, як у фільмах із Бадом Спенсером та Тересом Гілом, мисливські бувальщини, про сувеніри з його подорожей. Але не в альтанці: недостойна публіка для його епосу.

Мама теж ніколи нічого не розповідає. Інколи слово бере бабця, заохочена згадкою Дятла про когось із персонажів їхньої бурхливої молодості, або ж коли в неї виникають якісь більш чи менш доречні асоціації з обговорюваними за столом темами. Як тільки Дятел довів до кінця свою епопею про білий піджак, бабця заводить розмову про свою весільну сукню (асоціація, мабуть, така: біле-біле, піджак-сукня). В юності бабця працювала у барі, що належав її батькові. Єдиному барі в усій околиці, де був телефон. А тому там завжди було людно: хтось забігав випити кави, інші — келих вина, ще хтось просив скорис­татися телефоном і заходив до кабінки із затемненими віконцями, були й такі, хто попивав каву під час дзвінка. Біля кабінки постійно крутилася пишно виряджена жінка з білявим волоссям і яскраво нафарбованими червоними губами. Замовляла собі склянку ситра і поглядала навколо, часто блимаючи густо наквацьованими віями й усміхаючись чоловікам, якщо зустрічалася з кимось із них поглядом. Звали її Лія. Бабциному батькові вона не заважала, він вважав це додатковою послугою, яку його бар пропонував клієнтам і цим вигідно відрізнявся від конкурентів.

Кінець першої серії. Минуло п’ять років. За цей не такий уже й тривалий час багато чого змінилося. То була незвичайна епоха, коли просування соціальними сходами давалося легко, рівень податків був невисоким, держава не вибивала ложки з рота тим, хто виявляв ініціативу і бажання трудитися. Бабцин батько не пас задніх: розширив бар, викупивши приміщення по другий бік вулиці, де влаштував продаж морозива. Через рік продав і бар, і кіоск морозива, а на отриману виручку надумав побудувати готель. Справжніх готелів у нас тоді ще не було, і будувати його у малесенькому містечку рибалок та селюків здавалося безглуздим ризиком. Перший рік справи йшли погано, другий — іще гірше. Потім почався економічний бум. І майже відразу повалили туристи з Парми, Модени, Реджі. Згодом з’явилися і німці, й американці, й араби, що приїжджали купувати мармур у наших кар’єрах.

Таким чином шмарката донька бариста перетворилася не лише на красуню, а й на вигідну партію для одруження. Після чималих збитків перших років нарешті почалися заробітки. І родина час від часу дозволяла собі якісь незначні предмети розкоші. Душ, наприклад. Адже бабця, поки їй не виповнилося вісімнадцять років, завжди милась у кориті, стоячи в ньому ногами і поливаючи себе теплою водою з глечика. Перший душ викликав у неї неприємне відчуття; здавалося, наче та вода, що стікає до каналізації, закручуючись у вир, позбавляє її цноти.

Чоловіка вона вибрала собі неправильно, скориставшись критерієм, яким керуються багато дівчат: віддала перевагу тому, хто вмів її насмішити. Фабіано знав цілу купу анекдотів та байок, мав приємний голос і вмів танцювати, як ніхто інший. Заходив до бару при готелі, де був автоматичний музичний програвач, і завжди вмикав пісню Елвіса Преслі. І під ту музику танцював, сам, не соромлячись, спритно рухаючись у такт і викидаючи дотепні колінця, що супроводжувалися кумедним виразом обличчя. Його особливим коником був вигин назад із зігнутими коліньми й доторком до підлоги позаду себе і швидким поверненням на рівні ноги. Після чого він підскакував із вигуком: «Uh, come on!»

«Нумо, синьйорино, ходіть, я навчу вас танцювати!» — сказав він якось бабці. Отак почалася їхня історія.

Треба було влаштовувати весілля. Гуляли б його у готелі, звісно. Але ж слід було купити весільну сукню. Одного дня з’явилася до готелю вишукано вбрана панночка з легким версальським акцентом, назвалася представницею модного бутика з Маріни-ді-П’єтрасанти. Дівчатам на рецепції сказала, що їй повідомили про майбутнє весілля доньки власника.

Коли бабця спустилася до вестибюля, то аж рота роззявила від здивування: перед нею у дорогому, вишуканому вбранні стояла Лія. Колишній вульгарний блонд змінився на приємний для ока каштановий колір. Помада все ще була червоною, але на тон стриманішою, не такою агресивною.

Спершу бабця хотіла навіть обуритись, почувалася не­зручно через отой непроханий візит. Колишня путана із бару насмілилася з’явитись до готелю, запитувати про неї, змусила спускатись у хол без наперед узгодженої зустрічі, компрометуючи її тим самим в очах відвідувачів, молодиків та старших чоловіків, які, можливо, ще пам’ятали про її колишнє бурхливе минуле. Але через кілька хвилин заспокоїлася. Та жінка змінилась і тепер займалася достойною роботою. Урешті-решт, останні п’ять років пішли на користь їм обом.

Лія принесла їй каталог. Бабця його погортала і після кількох нічим не особливих суконь наткнулася на ту, про яку завжди мріяла, хоча і сама про це не здогадувалася: легко приталену, з глибоким вирізом для декольте і тонесенькою органзовою фатою. До сукні додавалися довгі білі рукавички. Бабця негайно вирішила, що та сукня має належати їй.

Домовилися про зустріч у Ліїному бутику. Бабця прийшла зі своєю найкращою подругою Розі, яка теж мала одружуватися за кілька місяців після неї і теж підшукувала собі весільне вбрання.

Якщо у каталозі сукня здавалася гарною, то на бабці — просто прекрасною, якщо не сказати більше: мрією будь-якої нареченої. Бабця крутилася перед дзеркалом, вдивлялася у власне відображення і не впізнавала себе: здавалося, бачить модель із журналів або актрису з французького кіно. А в Розі від емоцій аж сльози навернулися на очі. Знай, повторювала: «Воно — твоє, як на тебе шите! Купуй!»

Але виникла велика проблема: ціна. До тієї миті про неї навіть не згадувалось, але сукня навіть зі знижкою (особливою знижкою, яку Лія була готова надати лише бабці, — вона сама безсоромно у цьому зізналася, — щоб зробити собі і своїм товарам рекламу) коштувала вдвічі більше, аніж бабця думала. Це правда, що у ту пору бізнес процвітав, правда і те, що готель працював на повну потужність, але бабці зовсім не хотілося, щоб батькові довелося викласти такі гроші за сукню. До того ж відразу після весілля у них уже були заплановані наперед витрати: підняти готель іще