read-books.club » Любовні романи » Довірся мені, Альбіна Вишневська 📚 - Українською

Читати книгу - "Довірся мені, Альбіна Вишневська"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Довірся мені" автора Альбіна Вишневська. Жанр книги: Любовні романи / Короткий любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 75
Перейти на сторінку:
12 глава

- І що бажає сьогодні мій маленький друг? – Юля, щиро посміхаючись, звернулася до Тимофія, який, немов промінчик сонечка, осяяв простір своєю щирою усмішкою, коли хвилину тому підбіг до стійки та дзвінко привітав дівчат.

Навіть балакуча Зоя кожного разу дивувалася такій вихованій дитині, хоча сама, її ж словами, терпіти підлітків не вміє.

- Панакоту з малиною і чай, - озвучив свій вибір, але Юля бачила, як оченята хлопчини ще щось видивляються серед безлічі тістечок.

- Чудовий вибір, але ось можу запропонувати тобі це мангове суфле. Здається, ти його ще не куштував.

Ледь перед очима хлопчика з’явилось тістечко, як настрій Тимофія миттєво змінився на ейфорійний.

– Так, так, це саме воно, нещодавно тато приніс нам з бабусею декілька нових тістечок. А ви його куштували? Це такий Кайф! – злітало щире з вуст хлопця.

Юля ще жодного разу не куштувала цього тістечка. То чому б це не зробити саме зараз?

– Зою, я на п’ять хвилиночок. Добре?

– Без проблем, насолоджуйтесь, – підморгнула напарниці і швидко повернулася до своєї роботи.

Юля із задоволенням сформувала спільне замовлення. Сьогодні дійсно гарний сонячний день, хотілось спілкуватися та дарувати людям радість. Дивне відчуття. Невже вона серед сотень людей відчуває себе щасливою? Невже зміна місця проживання позитивно на неї вплинула? Скоріш за все це дійсно так. Навіть Андрія згадувала рідко. Та і у грудях так не пекло, як раніше.

Юля, взявши тацю з замовлення, попрямувала до столика. Погляд одразу сконцентрувався на хлопчині. Так дивно було спостерігати за ним. Тимофій неквапливо розкладав на поверхні столика важливі речі. Темно-сірий рюкзак він завбачливо поставив на сусідній стілець. Ця непритаманна більшості підлітків стриманість дуже імпонувала Юлі. У її школі учні, віку Тимофія, досить активні та у більшості випадків галасливі. Дітей, подібних  новому знайомому, було одиниці на всю школу.

- Що цього разу читаєш? – звернулась до хлопця, коли побачила на планшеті програму для читання електронних книг.

- А ви, певно, не один раз перечитували роман про Поліану? – Тимофій обережно поправив окуляри на носі і відірвався від читання книги.

Дівчина посміхнулася, підтверджуючи його запитання. Юля не просто читала про пригоди милої рудоволосої дівчинки Поліани. Правильним було б сказали те, що вона любила книгу, яка змушувала задуматися про те, що оточує людину навколо, як вона ставиться до тих чи інших речей. Юля не встигла відкрити рота, як хлопчик поставив запитання, яке справді актуальне в сучасному світі.

– Чому, коли діти стають дорослими, забувають, що таке радість?

Тимофій дивився на Юлю своїми розумними оченятами і терпляче чекав на відповідь. А вона чомусь рота не змогла відкрити, хоча на цю тему можна було б розмірковувати безкінечно.

Дійсно? Чому дорослі так рідко помічають щось дійсно важливе. Те, що приховану у дрібницях, деталях. Чому, коли виростають, не так часто посміхаються і не такі безтурботні, як маленькі діти?

Тимофій уважно стежив за співрозмовницею та бачив, як та замислилася. Опустив очі в книгу і прочитав ще кілька рядків твору, що зацікавив його. Він любив читати, а особливо за списком літератури, що надсилали на літні канікули. Його хлібом не годуй, але дай прочитати щось цікаве.

- Тіме, це добре, що тебе зацікавило це питання, - Юля посміхнулася, - а знаєш, що я думаю з цього приводу?

Хлопчик відклав планшет убік та зняв окуляри, перетворюючись на суцільний спостережний пункт.

- Я думаю, що такі твори не просто так внесені до програмового навчання. У вашого покоління дійсно є можливість змінити своє майбутнє, стати добрішим і чуйнішим, зрозуміти вже зараз, що бігти по життю не озираючись безглуздо. Вам варто навчитися помічати прекрасне в дрібницях і жити на повні груди, радіти миру і красі.

- А як же жити тим, хто вже виріс? – очі хлопчика горіли, він нетерпляче сидів на стільці і здавалося, що вже мільйон запитань вирують у його голові.

- І знову ж таки, все у ваших руках, - Юля присунулася ближче до столу і схилилася вперед, - ось прийдеш ти після уроків додому і розкажеш мамі та татові про цю книгу, і вирішите ви пограти в «радість». Як гадаєш, їм стане цікаво?

- Можливо, - простягнув з усмішкою, - але не всі такі батьки, як мої.

 А тут він влучно сказав! Сперечатися було б просто безглуздо. Юля знала не з чуток, скільком батькам не було діла до власних дітей. Начебто й у сім'ї жили, але самотні душі. Ось чому учні тягнулися до тих учителів, які бачили в них насамперед особистість.

І вони говорили б ще довго, але Зоя гукнула Юльку, тому її довелося вибачитись і втекти за своє робоче місце. І навіть коли хлопчик пішов, попрощавшись, Юля довго прокручувала їхню розмову в голові і раділа, що література, яку вона любила всією душею, дарує дітям стільки цікавого.

- Бувай, - Зоя безтурботно махнула рукою і помчала на протилежний бік від Юлі.

- Гарного вечора, - відповіла напарниці і неквапливо пішла у бік зупинки.

 Вечір був теплим і незвичайним. Захотілося душі чогось приємного. До Юлі прийшло спонтанне рішення вирушити до кінотеатру та подивитися нову комедію. Дівчина повернула праворуч і неквапливо пішла у потрібному напрямку. На душі було безмежно радісно. Ще один літній день не минув даремно. Так, вона шалено втомилася, але це була приємна втома. І потік клієнтів зовсім не втомлював.

Юля йшла повільно, розглядаючи яскраві вітрини, але погляд випадково вловив знайомий силует. Дівчина зупинилася, коли зрозуміла, що попереду на стоянці, за торговим центром, стоїть авто Граніна.

Чоловік з кимось спілкується по телефону, але раптом вираз його обличчя змінюється, коли бачить, як з боку до нього біжить хлопчик і весело кричить: "Тату, я купив конструктор!". Микита спритно відчиняє задні двері, дитина сідає в салон автомобіля і хвалиться покупкою. У дитині вона дізналася про свого недавнього знайомого – Тимофія. В очах чомусь забриніли сльози. Стало так гидко, що притулилася до стовбура дерева і наказала собі не засмучуватися. А що вона собі уявила? Та й що вона знала про Микиту?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 19 20 21 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Довірся мені, Альбіна Вишневська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Довірся мені, Альбіна Вишневська"