Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Згадав, як, вертаючись із прогулянки назад, сів на лаві у скверику. Поруч шепотілися якісь старенькі бабусі. Він тоді про щось роздумував, а може, й не роздумував, а просто так сидів собі і все. Потім, коли підвівся… так, це сталося саме тоді, коли підвівся з лави… раптом вигулькнув Зільник і, привітавшись, узяв Чигальського під руку. В правій руці Чигальський ніс торбину з закупами, а ліва… ліва була вільна, бо саме ліворуч тупцяв Зільник. Боже мій! Так от чого тоді вільнота лівиці не стривожила його! Виходить, що парасоля зосталася на лаві?

Це зовсім не схоже на нього. Завше був такий уважний. Не міг собі дозволити на хибу. Але це все через Зільника. Мало того, що взяв його попід руку, то ще й відразу почав оповідати про того таємничого зловмисника.

– Арештували вже кількох студентів. Але ніхто з них не признався. Думають ще про школярів, бо прецінь по школах такі трафунки не раз бували, жи дітваки тризуби на стінах базґрали. Але стара Френзлякова каже, що то мусить бути неабиякий зух. Жи такво не боїться в білий день з фарбою ходити і квацяти, де попало.

– Не маєте чим собі голову сушити?

– Ей, та вам все одно, що з тою Україною стане, а мені, абисьте знали, не все одно. І я, може, за того хлопа переживаю. Коби лиш його не вистежили! Шкода, жи я старий, бо бігме сам би тою справою зайнявся. Малював би тризуби так само і тим би змилив міліцію. А коби знайти ще пару кумплів, то ого-го яку акцію можна було б затіяти.

– Ви, пане Зільник, свою двадцятьп’ятку не досиділи і мусите конче своє дістати? Мало вам було Сибіру?

– Е-ей, пане Чигальський, а що наше життя важить? От прожили ми з вами свій вік, просиділи тихо, як миші. І нічого не зробили корисного для народу. Я сів ні за цапову душу. Але тепер би вже як сів, то таки за щось.

– За тризуб?

– Нехай за тризуб. Аби тільки тоті хруні знали, що Україна ще не вся в могилі, що є ще люди здатні на все.

– Однак я думаю, що є чимало інших способів принести користь, – заперечив Чигальський. – Я все життя вчителював і виховав не один десяток щирих українців.

– Ну, вам легше. Я того про себе не можу сказати… Ви вважаєте, що намалювати тризуб – то не є жадний подвиг? Але я так не думаю. Ціле місто гуде. Навіть ті, що ніколи не гуділи, – гудуть. Цілий місяць невловимий партизан водить довкола пальця купу функціонерів. Уже хоч би те, що все наше начальство полетить к бісу, чого вартує!

– А чого вартує? Знімуть тих, поставлять інших, ще гірших. Нічого це не змінить.

На лавці, як і вчора, сиділи ті самі старенькі бабусі й перешіптувалися межи собою. Коли Чигальський наблизився до них, очі його раптом спалахнули якимсь радісним блиском – на лавці біля бабусь лежала його парасоля.

– Вибачайте… це не моя парасоля? Я забув її вчора.

– А-а, так-так, – радісно засокотіли бабусі. – Ми вже переживали, чи згадаєте ви, де її забули. Вчора забралисьмо її зі собою, а нині ждемо не діждемося, коли ж ви нарешті прийдете.

– Я не міг ніяк згадати, де її позбувся. Обійшов усі крамниці. Аж тепер пригадав собі, що тут сидів.

Він узяв парасолю і притулив до себе, мов скарб.

– Дуже вам дякую. З цею парасолею в мене пов’язані особливі спомини.

– О-о, то просимо сісти і розповісти нам, – зблиснули очима бабусі.

– Е-е… може, при нагоді… Наразі, цілую ручки.

Бабусі провели його розчарованими поглядами, а тоді знову притулилися одна до одної і зашепотіли.

Дорогою Чигальський то відкривав, то закривав парасолю, крутячи її на всі боки, мовби ще й не вірячи, що це вона.

Тепер на його обличчі з’явився радісний усміх, яким він обдаровував усіх перехожих, і кожен з них у думках проводжав його зі словами: «який життєрадісний дідусь!» Його знову почали тішити зелені гілки яблунь і вишень, веселив духмяний запах розквітлої акації, і на душі було якось так легко й погідно як ніколи.

Назустріч ішов Зільник.

Чигальський ще здалеку здійняв капелюха:

– Моє поважання.

– Моє шанування, пане Чигальський. Спацеруєте? О, ви вже знайшли свою парасолю? Ґратулюю. Без парасолі ви зовсім інший чоловік.

– Справді?

– Це вам кажу я – людина, котра бачить вас щодня. Проведу вас трохи. Нині маємо таке свіже повітря, хочеться тільки те й робити, що впиватися ним… Щойно здибав я Френзлякову. Каже, син вповідав, що тепер вони певні стовідсоткове, жи то хтось з арештованих студентів малював тризуби.

– А чому?

– Бо вчора тризуби не з’явилися. І нині також… Видите, як то є? Бідні хлопці. Тепер їх поженуть з науки… Але я, пане Чигальський, знаю, що зроблю.

– А ніби що?

– Коли таки до завтра тоті тризуби не з’являться, то я вночі сам піду та й намалюю. От. Принаймні тих студентів випустять.

– Смішні ви, пане Зільник. Чи чулисьте коли-небудь про графольогічну експертизу?

– Ніколи. Або що?

– Або то, що ті тризуби і той напис малювала весь час одна рука. Так?

– Ну, так?

– А тепер, як намалює друга, то експерти відразу доведуть, що це таки друга рука малювала. Не розумієте? Ви ж ніколи не бачили, як виглядають ці написи. Не зможете навіть підробитися під них. Від хвилювання вам буде трястися рука, такого намалімоните, що тим студентам хіба зашкодите, бо відразу здогадаються, що це хтось зробив, аби їх визволити. Підозра впаде на інших студентів. Ще когось арештують.

– Що ж тоді робити?

– Чекати. Нам, старим, нічого більше й не лишається.

На перехресті вони розпрощалися, і Зільник подався своєю дорогою.

Чигальський, однак, не квапився відходити. Ставши під парканом за дерево, терпляче провів поглядом Зільника і лише тоді, як той зник за рогом, рушив з місця.

Пішов, проте, зовсім куди-інде, а не додому.

Вузенькі вулички поквапливо вливалися одна в одну, мов несміливі річечки. Аж ось Чигальський побачив районний будинок міліції. Біля нього стояли дві міліцейські машини, і не видно було ані душі.

Чигальський обережно роззирнувся і прудко шмигонув у браму. Там теж не було нікого. Чигальський піднявся на кілька сходинок і завмер, прислухаючись до нерозбірливого гомону, що линув згори.

По кабінетах кипіла напружена робота, клацали машинки, шелестів папір, рипіли стільці і триндикало радіо.

Чигальський прискіпливим оком оцінив ідеально білу поверхню стіни і почав розкручувати вигнуте руків’я парасолі. Розкрутивши, легенько потягнув його вверх – до руків’я був прикріплений пензель, що вилискував чорною фарбою.

Потім він акуратно вивів зображення тризуба так, аби прочитувалося слово «ВОЛЯ», а знизу козацьким письмом вивів – «Слава Україні!».

Скінчивши