Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

– Тому що це не є безпечним.

– Але подумайте: цілий місяць день у день хтось малює таку крамолу, а злапати його не годні, га? Ото є мені совєцька міліція разом з тим КаГеБе. Що вже казати про ріжні злодійства і ґвалти. Але хтів би-м зобачити того сміливця, що так водить за носа аж дві великі організації.

– А що, так багато людей займаються його вистежуванням?

– Пані Френзлякова, що її син служить міліціянтом, казала мені, жи ціла комісія приїхала з Києва помагати місцевим кадрам. Працюють день і ніч. Креслять мапи, мітять червоними прапірцями, збирають цілі консиліюми, аж їм голови пухнуть, а з Москви, кажуть, телефонував навіть лічно Лєонід Ілліч і вимагав негайно «арєстовать нєгодяя і прєдать суду». Як го не злапають до неділі, то буде звільнено всьо наше начальство.

– Хто б подумав! І то через якогось нещасного тризуба?

– Ви ще забули «Славу Україні!».

– Теж мені крамола! Слава то й слава.

– Еге, але щоразу з’являється той напис в іншому місці, а вони мусять знайти і затерти, щоб люди не бачили. Проблема у тім, жи заки знайдуть, то вже купа людей прочитає.

– Я би на їхнім місці не затирав, а дописував одне слово.

– А то яке?

– «Слава Радянській Україні!».

Зільник замислився.

– Гм… І справді, так дотепніше. Але вони мають свої мізки і наших не потребують. Сидять там навіть психологи і вичислюють, у якому місці з’явиться той напис наступного разу.

Приснилася йому гроза і зелене безмежне поле, на якому від дощу і грому ніде сховатись, і він, єдина жива істота посеред того безмежжя, затуляється налякано руками від дощу, від блискавок, від грому…

Прокинувся Чигальський зіпрілим, ковдра йому збилася аж десь біля ніг, а простирадло наполовину звисло з постелі. Голова гуділа, наче од хмелю, і в очах було якось так мутно-мутно. Коли він поглянув у вікно, яке забув затулити фіранкою, – незвичний випадок як на завше педантного чоловіка, – то угледів ясну прозору днину, що зазирала йому до покою сонячним промінням, зеленим гіллям вишні і вузьким прямокутником небесної блакиті.

Пора вже було вставати, одначе м’язи зовсім не підкорялися його наказам. Врешті звісив ліву ногу з ліжка, та тільки-но вона діткнулася прохолодного паркету, як одразу й смикнув її назад, проте прохолода тая вплинула на нього, і він, уже зовсім виборсавшись із липких мацаків сну, піднявся з постелі, розправив худі кістляві плечі й потягся до вмивальника, де довгенько хлюпав зимною водою в обличчя.

Опісля поволі й роздумливо готував собі сніданок, який складався з двох яєць і шклянки чаю.

Сніданок не був йому до смаку, але він уперто продовжував жувати зварені натвердо яйця, а вони ставали впоперек горла щоразу, коли ковтав їх. Жував довго й зосереджено, хоча усвідомлення того, що снідає саме яйцями, а не чим іншим, у нього зникло, і думки його кружляли в цей час понад містом, наче худе вороння, зазираючи у всі закапелки і виглядаючи найціннішу річ з усіх, що йому зостались на старість.

Після сніданку довго міряв кроками кімнату, весь час наштовхуючись, наче п’яний, на різні речі, що траплялися на шляху. Блукав по кімнаті з таким виглядом, з яким блукає мандрівець у африканській пустелі, безмежжя котрої не дає окові спинитися хоч бодай на якійсь ледве вловимій цятці. Такої цятки не знаходив для свого ока і старий Чигальський – стіни розійшлися перед ним у боки, і простір, що відкрився з чотирьох сторін, був безмежним і сірим до нудоти.

Десь в обідню пору почав моросити дощик, і Чигальський подумав: добре, що він у хаті і жодна крапля не може упасти йому на голову. Притулився щокою до шиби і одним оком довго позирав на змокрілу, наче курка, вулицю, якою бігли незнайомі йому люди у сірих плащах, але швидко його щоці стало холодно і він відійшов від вікна до невеликої шафки з книжками і, добувши котрусь із них у протертій зжовклій палітурці, заходився гортати сторінки, бездумно і безцільно, просто аби вбити час і забути, що там за вікном іде дощ і по вулиці біжать люди, але будинки їхні далеко і вони, доки добираються до них, добряче намокають. Коли перегорнув усю книжку, поклав її на місце, а вийняв іншу, що теж була старою, і сторінки її хрумтіли. Він і ту догортав до палітурки і вже був би взяв іншу, коби дощ не перейшов у дрібне моросіння, а далі поволі ослаб і стих зовсім. За хвильку вигулькнуло сонце і на вулицях знову з’явилися люди, вони вже нікуди не квапились, були спокійні і в кожного з-під пахви стирчала парасолька.

Чигальський глянув на годинника. Четверта. То час для його щоденних прогулянок.

Зодяг маринарку й плаща, а коли вже насадив на голову капелюха, то пригадав, що ще не обідав. Тоді, як був зодягнений, посунув на кухню, побренькав там порожнім посудом, і тим бреньканням остаточно відбивши собі всякий апетит, вийшов з дому. Але добрівши до хвіртки, зупинився і повернув назад. У сінях він ще взув свої старі мокроступи і тоді вже зовсім зібраний та впоряджений опинився на вулиці.

І тої днини ми знову угледіли його без парасолі, з незвичайно порожніми руками, що спочивали в обох кишенях його старенького сірого плаща.

Брудні патьоки дощу спливали з бруківки під пішохід і там утворювали довжелезну вузьку баюру, що тяглася зміюкою вздовж усієї вулиці.

Чигальський чалапав у своїх мокроступах з тим самим збентеженим виглядом, що й учора, з тією лише різницею, що нині він уже знав, куди йде – до скверу, де мала б загубитися парасолька, проте чи саме там, він достоту не знав, але думки його були приковані до тієї зеленої лавочки під акацією, на котрій він сидів учора.

Ось він знову дістався того місця, де розгалужувалася надвоє вуличка, і звернув управо, тримаючись увесь час біля паркана, бо то вже була така в нього звичка – йти попри самісінький паркан, або попід самими стінами будинків. Вічна потреба до чогось тулитись. Чигальський не відступав ні на крок далі від паркана навіть тоді, коли мокрі галузки вишень чи яблунь нависали йому перед очима – він просто нахиляв голову, притримуючи рукою капелюха, і йшов собі далі. Найбільше ж його турбувало те, що ліва рука, у котрій звик носити парасольку, була вільною і їй не сиділося в кишені й не хотілося бути за спиною. Отож він відламав галузку яблуні і, тим нарешті озброївши свою руку, уже більше не переймався її вільнотою.

У нього ще була надія знайти свою пропажу, надія ця не покидала його ось уже другий день.

Він уже